Виборчі технології як різновид соціально-політичних технологій

Автор – Василь Мокан, кандидат політичних наук 

Ця стаття присвячена розгляду сутності виборчих технологій.. Зокрема, особлива увага надається обґрунтуванню їх соціально-політичної природи.

Будь-яка виборча кампанія спрямована на завоювання симпатій пересічних громадян, які мають право голосу, тобто електорату. Однак, із всього комплексу дій, які здійснюють кандидати і партії у процесі виборчих кампаній, особлива увага звертається на розробку та застосування виборчих технологій.

Виборчі технології — поняття, яке не так давно увійшло до наукового обігу у політичній сфері в Україні. Незважаючи на це, воно користується великою увагою з боку представників політичних наук та громадськості. В політологічній літературі існує досить багато визначень виборчих технологій та наведено їх різноманітні класифікації. Зокрема, серед науковців даного напряму варто назвати Є. Вятра, Дж. Сарторі, Р. Даля, Дж. А. Паломбара, А. Максимова, Є. Малкіна та Є. Сучкова, С. Устименка, С. Соловйова, а також слід відзначити вітчизняних вчених – К. Ващенка, Л. Кочубей, Г. Почепцова, М. Варія та інших. Однак, досі не дано чіткої відповіді на те, які ж саме технології є найбільш ефективними, які фактори впливають на їхню оптимізацію. Також в політичному дискурсі ведеться мова про застарілість деяких методів впливу на електорат та впровадженню більш адекватних сьогоденню виборчих технологій. Говорячи про їх ефективність, потрібно спочатку з’ясувати їхню внутрішню сутність, зрозуміти природу виникнення.

Поняття “технологія”, як відомо, виникло в системі технічного знання. Під цим прийнято розуміти дисципліну, що вивчає взаємодію засобів праці, сировини та матеріалів. Інтереси її перебувають головним чином у сфері виробництва. Загальний сенс поняття “технологія” розкривається як вчення про майстерність, вміння щось робити.

Ускладнення виробничих і соціальних процесів обумовило тенденцію науки і практики щодо їх технологізації. На даний час сфера застосування технологій вже не обмежується виробництвом, вони стали ознакою, яка характеризує різні соціальні процеси.

Як окремий напрямок у системі наукового знання, технологізація соціальних процесів розвивалася з початку ХХ століття в рамках теорії управління і соціальної інженерії: у 20-ті роки минулого століття в Сполучених Штатах Америки (США), Франції та Великій Британії широко розроблялися і впроваджувалися організаційні технології і технології самоменеджменту; приблизно того ж часу соціотехнологічний підхід почав складатися й у радянській науці, хоча з 30-х років ХХ століття інтерес до соціальних технологій був обмежений через ідеологічне несприйняття усього, що стосувалося зарубіжної соціальної інженерії. Але вже в 60-70-х роках робота у цьому напрямку відновилася і в радянську теорію і практику соціального керування увійшло поняття “соціальна технологія”.

Сучасне поняття “соціальної технології”  розглядається у кількох аспектах:

  • соціальна технологія – це своєрідний механізм сполучення знань з умовами їх реалізації. Саме через технологізацію знань соціально виявляється ставлення людей до організації їхньої діяльності, спрямованої на реалізацію поставлених завдань і цілей;
  • це сукупність способів, методів, засобів розв’язання соціальних суперечностей у процесі людської діяльності;
  • це елемент людської культури, що виникає двома шляхами: або еволюційно “виростає” в культурі, або будується за її законами як штучне утворення задля поєднання науки і практики;
  • соціальна технологія постає у двох формах: як процес, що містить процедури і операції, і як сама діяльність, побудована відповідно до цього проекту.

Відомий болгарський дослідник М. Марков пропонує розглядати соціальну технологію, або технологію соціальної діяльності, у двох аспектах: “як систему знань про організацію діяльності, пов’язану із виконанням певних етапів та послідовних операцій, з формування суспільних явищ, і як технологізацію цих знань у процесі діяльності, яка виражається у трудових діях людей” [1].

Схожої точки зору притримується В.І.Курбатов, який зазначає, що “соціальна технологія – це спосіб реалізації проекту впливу на предмет будь-якої діяльності, раціонально розділений на процедури та операції, спрямовані на підтримку соціальної системи в робочому стані або перетворення її у відповідності із заданими параметрами” [2]. Звернімо увагу на останньому аспекті, оскільки застосування технології передбачає зміну об’єкту впливу, відповідно до поставленої мети.

В свою чергу відомий український дослідник даної галузі В.Я.Матвієнко запропонував своє бачення місця соціальних технологій у всій різноманітності соціальних процесів. На думку вченого “соціальний процес здійснюється у трьох можливих формах: 1) об’єктній, тобто у формі послідовної зміни стану соціального об’єкта; 2) суб’єктній, або діяльнісній – у формі послідовних дій  суб’єкта; 3) технологічній – у формі дотримання, здійснення певної технології [3]. Відповідно остання є найвищою формою соціального процесу, оскільки забезпечує взаємне “припасовування” двох перших”. Таким чином, підкреслюється важливість застосування соціальних технологій та підкреслюється її суб’єктно-об’єктний характер.

Отже, стає зрозумілим те, що соціальні технології – це перш за все процес ціле- направленого впливу на соціальний об’єкт, обумовлений необхідністю отримання заданого результату і в цьому плані технологічність впливу наповнена такими поняттями як етапність, процедурність, операціональність.

Однак, доречно зауважити, що питання про необхідність формулювання та впровадження поняття “технології” до соціальної сфери є дискусійним. Наприклад, існують заперечення проти введення  поняття “соціальні технології”, які зводяться до того, що воно є зайвим, оскільки такі поняття як “техніка”, “організація”, “методика”, роблять непотрібними усілякі вишукування в галузі технологій соціальної сфери. Порівняльний аналіз понять, близьких за своєю природою до поняття “соціальні технології”, свідчить про специфіку останнього, що обумовлює не тільки можливість, але й необхідність його застосування в соціальній сфері. Якщо погодитися із тим, що для будь-якого соціального процесу характерною є наявність суб’єкта, який здійснює дії, та об’єкта, на який ці дії спрямовані, то технологія відповідає на запитання “як”, “яким чином” практично реалізувати процес. Вона з наданих процесом дій вибудовує оптимальну послідовність. Технологія – це сукупність способів та прийомів ефективної реалізації передбачених процесом дій.

Також варто зауважити, що теорією та практикою розроблено різні види технологій, які забезпечують реалізацію та оптимізацію соціальних процесів. Одним із критеріїв розмежування технологій виступають сфери громадського життя та види людської діяльності – економічна, правова, моральна та інші сфери. Об’єктивно технологізації піддаються і політичні процеси. В умовах виникнення гострої конкуренції між окремими кандидатами, політичними партіями на виборах сформувалися певні управлінські процедури, прийоми управління, що у сукупності складають технології політичного менеджменту. Ці політичні технології пов’язані з наявністю у суб’єктів політики різних суперечливих та навіть конфліктних інтересів, цілей, а також різних ресурсів, що підштовхує їх до суперництва.

Термін “політичні технології” широко використовується в соціально-філософській та політологічній літературі, публіцистиці, однак за ним не стоїть чітко визначене та загальноприйняте поняття.

Одним із перших у сучасній українській політології визначення “політичні технології” розробив Д. Видрін у роботі “Нариси практичної політології”. Автор даної праці зазначає, що політична технологія є системою способів та шляхів досягнення бажаних результатів у політиці: “справжні політичні технології – науково-обгрунтовані, професіональні, чесні та ефективні методи політичної діяльності, це коректне суперництво за політичне лідерство” [4].

А. І. Соловйов теж запропонував своє розуміння поняття та структури політичних технологій. На його думку, політичні технології – це сукупність послідовно застосовуваних процедур, прийомів і способів діяльності, спрямованих на найбільш оптимальну й ефективну реалізацію цілей і завдань конкретного суб’єкта в певний час і в певному місці. У цілому як сукупність певних знань і вмінь, що забезпечують вирішення суб’єктом конкретних завдань у сфері владних відносин, політичні технології йменуються також і як політичний маркетинг [5]. Щодо структури політичних технологій, то тут дослідник згадує про три найбільш значимі компоненти:

  • специфічні знання (політичні технології по своїй суті є втіленням особливих форм відображення дійсності, які спрямовані на пошук засобів і способів практичного вирішення проблем у сфері владних відносин. У цьому сенсі технологічний рівень пізнання дійсності не тільки являє собою форму науково-прикладного знання, але й одночасно виражає оцінку політичних проблем з погляду зацікавлених у їхньому вирішенні суб’єктів);
  • конкретні прийоми, процедури та техніки дій (задаються конкретними цілями або особливостями тієї чи іншої предметної сфери політики);
  • техніко-ресурсні компоненти (зміст політичних технологій залежить від наявності тих або інших кадрових структур, технічного оснащення, фінансових ресурсів) [6].

Деякі дослідники вважають, що таке тлумачення змісту політичних технологій є трохи звуженим, оскільки не враховує їхнього політико-культурного змісту. Наприклад, К.О.Ващенко розглядає політичні технології як важливий елемент політичної культури суспільства в цілому та  окремих політичних суб’єктів, зокрема. Виходячи з цього, він визначає політичні технології не просто як певний набір методів та правил досягнення поставлених цілей у політиці, а, насамперед, як систему способів реалізації політичних цінностей суб’єкта в процесі політичної діяльності. Основним елементом системи політичних технологій, на його думку, виступають процедури. Вони є історично розробленим логічним порядком, чіткою послідовністю визначених політичних дій, що створює умови для реалізації політичних цінностей у складних та конфліктних ситуаціях політичного життя суспільства [7]. Дослідник виокремлює три основні блоки, з яких складається політична технологія, або технологія в політиці:

  • блок об’єктивних умов, тобто врахування інформації про регіон чи країну, де відбувається діяльність, реальний розклад політичних сил в суспільстві, знань про найбільш гострі соціальні проблеми і т.д.;
  • блок стратегії як найбільш важливого та складного елементу технології – розробка програми (платформи) суб’єктів політики;
  • блок тактики як сукупності засобів та методів досягнення бажаного результату.

Більшість політичних технологій, які використовуються у боротьбі за владу, спрямовані на її утримання, розширення і зміцнення. Це ¾ виборчі технології. Без знання суті та особливостей виборчих технологій, без умілого використання цих знань,  досягти успіху у політичній боротьбі практично неможливо.

Внаслідок багатозначності, нечіткості та широти змісту поняття “виборчих технологій” у кожному конкретному випадку його вживання виявляється особливий зміст, контекстуально виправданий. Але, як правило, жодна з “вузьких” інтерпретацій не розкриває багатоаспектності даного поняття.

У загальному вигляді під виборчою технологією розуміють сукупність логічно взаємопов’язаних моделей, методів та конкретних способів підготовки, організації та проведення виборчих кампаній, спрямованих на досягнення визначеного результату на виборах.

А.А. Джабасов, категоріально осмислюючи виборчі технології виборчих кампаній, визначає їх як сукупність прийомів, методів впливу на виборців, заснованих на визначених наукових розробках, даних конкретних соціологічних досліджень з метою досягнення політичного успіху певної політичної сили на виборах, яка використовує для досягнення цієї мети засоби політичної реклами та методи паблік рілейшенз [8]. У цьому широкому розумінні даної категорії  автор наголошує на раціональному, науково обґрунтованому характері виборчих технологій. Однак далі він стверджує, що для досягнення успіху політична сила використовує тільки засоби політичної реклами та паблік рілейшенз, тим самим необґрунтовано обмежуючи коло застосовуваних в ході виборчої кампанії ресурсів.

Значення вибор­чих технологій пояснює С.Устименко, який наголошує: “Виборчі техно­логії дали змогу перевести мову політиків на мову, доступну для електорату, акумулювати інтереси громадян, зробити зро­зумілими політичні програми і гасла [9].

Психологічний підхід до визначення виборчих технологій запропонував  М. Й. Варій, автор праці “Політико-психологічні передвиборчі та виборчі технології”. Він зазначає: “Політико-психологічна виборча технологія – це сукупність доцільно поєднаних, зорієнтованих за часом, фактами, подіями, іде­ями, політичними цілями, групами і соціально-психологічними станами підходів, принципів, методів, способів та прийомів впли­ву на індивідуальну і соціальну психіку виборців з метою завою­вання їхніх голосів” [10].

Насправді можна навести приклади різноманітних тлумачень сутності виборчих технологій. Однак, на нашу думку, більш актуальною є проблема не визначення самого поняття “виборча технологія”, а питання їх ефективності. Як справедливо зазначають провідні російські спеціалісти по проведенню виборчих кампаній Є. Малкін та Є. Сучков – “немає сенсу термінологічно уточняти, що мається на увазі під методами та прийомами ведення виборчої кампанії (під виборчими технологіями). Головне, щоб ці дії забезпечували перемогу на виборах”.

 Головною ж особливістю виборчих технологій, на нашу думку, є те, що вони застосовуються виключно під час передвиборчих та виборчих кампаній. Тому деякі дослідники називають їх ще й електоральними технологіями. Під час аналізу заявленої в темі статті проблематики, стало зрозумілим, що для формування цілісного уявлення про виборчі технології, спершу необхідно докладно зупинитися на розкритті їх соціально-політичної природи. Що ж до питання які з них є найбільш ефективними – це проблематика наших подальших досліджень.

 Список використаних джерел

  1. Марков М. Технология и эффективность социального управления: Пер. с болг. Марко Марков / Под ред. Т.В. Керимовой. – М., 1982. – с.57-58;
  2. Курбатов В.И., Агапов Е.П., Альперович В.Д., Богданова И.Н., Бойко Л.И. Социология: Учеб. пособ. для вузов. – Ростов на/Д., 1998. – с.210;
  3. Матвієнко В.Я. Соціальні технології: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К., 2001. – с.63;
  4. Видрін Дмитро Політика: історія, технологія, екзистенція. – К., 2001. – с. 263;
  5. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов. – М., 2000. – с. 285;
  6. Там само. – с. 287-288;
  7. Ващенко К.О. Політичні технології як чинник демократичного розвитку суспільства. Дис. … кандидата політ-них наук: – 23.00.02 – К., 1999. – с. 52;
  8. Джабасов А.А. Политические технологии избирательных кампаний: проблема категориального осмысления // Вестник Московского университета, Серия 12, 2000, №2. – с. 60-61;
  9. Устименко С. Новости российского рынка избирательных технологий // Власть. – №8. – 1999. – с. 26;
  10. Варій М.Й. Політико-психологічні передвиборні та виборчі технології: Навчально-методичний посібник. – К., 2003. – с. 270.