Політична пропаганда у період Другої світової війни

Автор – Неллі Яковлєва, кандидат політичних наук 

У даній статті охарактеризовані загальні риси пропагандистських систем СРСР і Німеччини та їх особливості використання під час ІІ Світової війни. Описані спільні та відмінні елементи радянської і нацистської пропаганд у цей період, а також оцінена ефективність їх впливу.

У ХХ столітті в політичній пропаганді відбулися кардинальні зміни. Вони були викликані багатьма соціально-економічними і політичними передумовами, серед яких: державні монополістичні тенденції, що відобразили глибинні трансформації суспільства; глобальна науково-технічна революція, яка створила високопродуктивні системи передачі та фіксації інформації. Ці зміни дали змогу пропагандистам удосконалювати методи та техніки переконування, збільшувати ефективність впливу на громадян.

Особливо важливим це стало у кінці 30-х років ХХ століття, коли загострилася політична ситуація та відбулася ескалація соціальних конфліктів. У кризові періоди історичного розвитку завжди посилюється пропагандистський вплив, так сталося і під час Великої вітчизняної війни. Пропаганда того часу досі залишається одним з найяскравіших прикладів використання цієї комунікативної технології.

Потрібно наголосити, що предметом розгляду в статті є пропаганда двох головних конфліктуючих сторін у Великій вітчизняній війні – це СРСР та Німеччина, а не пропаганда у Другій світовій війні, де кількість держав, що здійснювали переконуючих вплив на своїх громадян та противника є значно більшою.

Велика вітчизняна війна – це період, за якого пропаганда виявила усю могутність своєї дії. Були напрацьовані багаторівневі та поліфункціональні методи, що забезпечили ефективне насадження потрібних, для керівництва держав, ідей у свідомість громадян.

Розвиток політичної пропаганди СРСР та нацистської Німеччини викликав потребу нових досліджень цієї комунікативної технології. Багато науковців присвятили свої праці вивченню цього питання, яке і зараз не залишається поза їх увагою.

Серед радянських дослідників, що комплексно аналізували особливості пропагандистських технік цього періоду варто відмітити С.І.Бєглова, О.О.Галкіна, П.С.Гуревича, Н.І.Кондакову, Ю.Я.Орлова, М.І.Скуленка, А.Г.Соломоніка, В.А.Шандру. Західні науковці більше звертаються до вивчення пропаганди в Другій світовій війні, а Велика вітчизняна війна у цьому аспекті аналізувалася дослідниками з держав соціалістичного табору: А.Бланком, Р.Бурдероном, Ж.Желєвим. На сучасному етапі до цього питання проявляють інтерес В.Г.Крисько, який зосереджується на психологічних особливостях використання пропаганди та С.І.Репко, який розкриває історико-політичний зріз даного аспекту. У цьому руслі українські вчені такі, як Л.Є.Леонтьєва, В.Г.Потятиник відслідковують різні пропагандистські впливи у період 40-х років на нашу державу, адже СРСР та Німеччина паралельно намагалися здійснювати переконуючу комунікацію.

Не зважаючи на велику кількість наукових робіт з цього питання, потрібно звернутися до аналізу цілісних пропагандистських систем, що сформували СРСР та Німеччина як основні сторони Великої вітчизняної війни.

У цей історичний період остаточно визнається роль політичної пропаганди як потужного інструменту впливу на ідеї, переконання та дії громадян. Протягом війни відбувалися зміни у пропагандистській лінії обох сторін, тому варто відслідкувати її еволюцію та виявити особливості, що були притаманні політичним режимам СРСР та нацистській Німеччині.

Велика вітчизняна війна вимагала колосальної напруги фізичних і матеріальних сил держав. Розвиток науки та техніки вплинув на способи ведення бойових дій, дав змогу, використовуючи пресу, радіо, суттєво впливати на моральний дух особового складу військ [7, 96].

Пропаганда в СРСР та в нацистській Німеччині мала тотальний характер. Це можна підтвердити такими рисами, як: придушення усіх альтернативних джерел пропагандистського впливу (як зовнішніх, так і внутрішніх), централізація пропагандистської діяльності, що виражається в партійно-державному контролі та керівництві усіма питаннями пропагандистської стратегії й тактики, сильна ідеологізація пропаганди, яка полягає в масовому поширенні світоглядних постулатів і перетворенні засобів масової комунікації на знаряддя забезпечення політичних установок [11, 122].

Відповідно, будь-яка організація чи суспільний інститут, поряд з основною роботою, займалися ще й пропагандою. За допомогою цієї комунікативної технології, в умовах війни, об’єктивна інформація просто витіснялася [4, 233]. Тобто ідеологічні системи СРСР та нацистської Німеччини сприяли завоюванню свідомості мас. Не було опозиційної критики, оскільки відбулася монополізація пропаганди, до якої прагнуло керівництво обох держав.

Загалом, організація пропаганди в СРСР та Німеччині у військовий період середини ХХ століття – процес досить повчальний, який демонструє ідеологічне знаряддя духовного придушення в тоталітарному суспільстві.

Перед тим, як почати розглядати особливості пропаганди у період Великої Вітчизняної війни, варто приділити увагу загальним рисам комуністичної та нацистської пропаганд.

Комуністичні комунікатори не приховували того, що їх пропаганда має політичний характер. Вони вважали, що будь-який опублікований факт має певне політичне навантаження, але його стратегічна мета – утверджувати комуністичну мораль та світогляд. Весь арсенал пропагандистських методів і прийомів був спрямований на вкорінення комуністичного морального ідеалу [13, 130]. З цього випливає, що пропаганда підпорядковувала весь потік інформації реалізації комуністичного світогляду, хоча часто намагалася приховати це за оболонкою захисту моральних цінностей.

У радянській політичній пропаганді, від початку, панувала ідея про культ моральності. У нього вкладалися характерні для комуністичного світогляду цінності – колективізм, інтернаціоналізм, бережливе ставлення до суспільної власності [11, 138].

Комуністичні пропагандисти декларували, що вони ставлять перед собою ряд завдань у сфері переконування, серед них: забезпечення високого наукового рівня пропаганди й агітації; посилення їх конкретності, зв’язку з життям, з рішенням господарських та політичних завдань; розвиток наступального характеру пропаганди й агітації.

Забезпечити досягнення цих завдань передбачалося через засоби масової комунікації. Зазначалося, що преса, телебачення та радіо є могутньою ідеологічною зброєю, невід’ємним засобом комуністичного виховання і організації мас, важливим чинником формування громадської думки. Також визнавалося, що кожен засіб має власну специфіку: радіо забезпечує швидкість передачі інформації, телебачення – єдність словесного та візуального образів, здатність передавати рух. Але найбільшу ставку радянські ідеологи робили на пресу, адже існувала думка що, читаючи, людина засвоєю інформацію найкраще [13, 4-6].

Для комуністичних комунікаторів головним критерієм якості пропаганди була її переконливість. Як зазначає А.Г. Соломонік, існувала навіть формула: «Знання перетворити в переконання, а переконання – у практичні справи» [12, 7]. Процес пропагандистського впливу розглядався як своєрідна відкрита чи прихована дискусія, метою якої є досягнення єдності розуміння.

Якщо радянські комунікатори намагалися (або так стверджували) будувати систему пропаганди на раціональних засадах та цілісному теоретичному фундаменті, то націонал-соціалістичні ідеологи ніколи не заперечували ірраціоналізму власної пропаганди, її спрямованості на емоції, на підсвідомість. Вони робили ставку на некритичність сприйняття громадян та віддавали перевагу тактичній агітації над планомірною стратегічною пропагандою.

Успіхові нацистської пропаганди серед німців спряли ряд причин: 1) акцентувалася увага на расових та національних відмінностях; 2) були створені потужні державні центри, що спеціалізувалися на пропаганді; 3) націонал-соціалісти ліквідували усі демократичні інститути, заборонили діяльність усіх політичних партій, окрім власної. Усі суспільні інститути жорстко контролювалися [5, 21].

Р. Бурдерон дуже влучно виокремлює ряд особливостей нацистської пропаганди. Він стверджує, що вона звертається не до розуму, а до почуттів, які породжуються інстинктами. Таке звернення до емоційних реакцій дозволяє вкорінювати фанатизм і нетерпимість, що позитивно оцінювалися А. Гітлером. Звідси стає зрозумілою важливість церемоніалу та обрядовості, які вражають уяву, викликають містичний ентузіазм. По-друге, щоб бути дієвою, пропаганда має засновуватися на системному використанні декількох положень, які постійно повторюються за допомогою стереотипних формулювань. Це дозволяє насадити певні штампи у свідомість громадян, а усі нюанси випустити. По-третє, пропаганда має масовий характер, тому використовує усі доступні засоби масової комунікації. Громадяни мають бути охоплені пропагандою навіть проти їх волі, адже вона повинна проникати скрізь. По-четверте, щоб досягти успіху, будь-яка пропагандистська акція має бути ще й демонстрацією сили. Тобто можна закріпити ідею, що організований суспільний рух не можна перемогти, в силу його фізичного існування [2, 134-137]. Ці риси підкреслюють тотальність пропаганди у нацистській Німеччині.

В умовах загострення політичних конфліктів у кінці 30-х років ХХ століття обидві держави почали готувати свої пропагандистські машини до наступальних акцій. Націонал-соціалістичні пропагандисти вирішили, що на початку війни будуть нав’язувати німецькому населенню думку, що агресія СРСР має несправедливий характер, на відміну від гітлеровської. Саме тому, застосовувалось гасло: «Більшовики винні у війні». Одночасно, фашистська пропаганда намагалася переконати громадян, що СРСР не може протистояти військовій машині нацистів [5, 64].

У цей же час радянський уряд робив кроки щодо посилення органів спецпропаганди: була організована підготовка кадрів та створене Головне управління політичної пропаганди Червоної Армії. Але радянські ідеологи завищували оцінку революційності робітничого класу капіталістичних країн та майже не займалися докладним вивченням противника. Це зумовило ряд недоліків у пропаганді в перші роки війни: абстрактність, необгрунтовані міркування й відсутність конкретних даних [7, 101-102].

Радянські пропагандисти не враховували психологічний чинник, а якщо і апелювали до емоційних станів людини, то робили це у грубій формі примітивного залякування. У змісті політичної роботи компілятивно змішували внутрішню пропаганду із зовнішньою, тому часто застосовували мовні та стилістичні засоби впливу, які були незрозумілі німецькому реципієнтові вихованому на інших цінностях [7, 119].

У зовнішньополітичній пропаганді радянські комунікатори орієнтувалися на такі напрями: активізація розповсюдження центральної партійної та радянської преси закордоном; звернення особливої уваги на використання та покращення радіоканалів зв’язку як найбільш масового засобу пропаганди; створення служби інформаційних агентств; удосконалення інформаційної діяльності органів, що здійснюють зовнішньополітичну пропаганду [1, 188].

Можна стверджувати, що успіху радянські спецоргани пропаганди досягли не одразу. У військових умовах було здійснено багато помилок, це обумовило слабкий вплив політичної пропаганди на власну армію та населення нацистської Німеччини в перші роки війни.

В.Г. Крисько наводить причини цих помилок. По-перше, існувало зневажливе ставлення до політичної пропаганди ворога. Переважна більшість командувачів вважала, що єдиним аргументом для переконання противника є військова сила. По-друге, спеціальні органи пропаганди не були достатньо укомплектовані, практичний досвід роботи у них був майже відсутній. По-третє, інформаційно-пропагандистські матеріали мали серйозні недоліки у своєму змісті. Вони були декларативні, схематичні, надумані, мали слабку аргументацію та, в основному, спиралися на класову свідомість військовослужбовців противника. При цьому, майже повністю ігнорувався вплив на них фашистської ідеології. Існувала тенденція переоцінювати слабкі сторони німецької армії та недооцінювати сильні. По-четверте, деякі політичні структури, що здійснювали пропагандистський вплив на противника, значно перебільшували його втрати і цим руйнували довіру до радянської пропаганди в цілому. По-п’яте, пропаганда була одноманітною стосовно шляхів виходу з війни. Як правило, вона обмежувалася вимогою до противника припинити опір та скласти зброю. Зрозуміло, що коли німецькі війська мали стабільні позиції на фронті такі заклики були неефективні. По-шосте, дискредитація військово-політичного керівництва Німеччини була просто абсурдною, або зводилася до змалювання постатей нацистських лідерів казковими чудовиськами.

Успіхи радянської пропаганди стали помітні з кінця 1943 року, коли вже був набутий певний практичний досвід. Комунікатори навчилися вловлювати настрої німецьких солдат, особливості їхньої психології. Покращилася також літературна якість повідомлень й були витіснені декларативні заклики [6, 372-374].

Фашистська пропаганда в роки Великої вітчизняної війни пройшла через три етапи. Перший – етап активної пропаганди успіхів (1941 рік). У цей час відбуваються регулярні прес-конференції з докладними розповідями учасників про перемоги, які сприяли зростанню популярності війни в суспільстві та часом захоплювали симпатії нейтралів. Одним із принципів першого етапу для німців було «менше неправди»: успіхи говорили самі за себе, а неправда легко могла бути спростована.

Другий етап (1942-1943 роки) можна охарактеризувати як період критичного ставлення до невдач. Комунікатори намагалися пояснити невдачі несуттєвими причинами. Метою нацистської пропаганди, у цей час, було переконати німецький народ у неминучості перемоги. Навіть катастрофа під Сталінградом була розіграна пропагандою як «загибель римського легіону, що впав від рук підступних варварів через зрадництво союзників». Німецька пропаганда активно проводила кампанії проти СРСР у різних напрямах: 1) проти армії, 2) на окупованих територіях й 3) у світовій пресі.

На третьому етапі (1943-1944 роки) німецька пропаганда відзначилася гаслом «жах поразки». Мета саме такої позиції – переконати німців у необхідності не допустити поразки. Геббельсівська пропаганда активно використовувала вимогу «беззастережної капітуляції», малюючи жахи, які будуть відбуватися за умови перемоги СРСР. У цей час неправда й фальсифікації відігравали найважливішу роль. Варто визнати, що фашистські комунікатори домоглися результату – Німеччина не чинила опір тільки після повної окупації. Це створювало контраст у порівнянні з Першою світовою війною, у якій Німеччина визнала поразку, коли на її території не було ще жодного ворожого солдата [9].

Протягом війни органи спецпропаганди як СРСР, так і Німеччини використовували різні форми впливу на противника. У цьому контексті надзвичайно велика увага приділялася засобам масової комунікації, які виступали інструментом поширення інформації.

У СРСР найбільше застосовувалася пропаганда у друкованих засобах масової інформації, оскільки завжди відчувався слабкий розвиток інших технічних засобів. Також використовувалося усне мовлення, до якого німецькі солдати виявляли найбільший інтерес. Репортажі були конкретними та оперативними. Радянська радіопропаганда також мала вплив, щоб зменшити переконуючу силу її передач нацистські комунікатори стверджували, що весь їхній зміст є брехливим. Серед військовополонених пропаганда здійснювалася за допомогою кіно. Найменш розробленою формою впливу була наглядна агітація, вона мала наївний характер і була розрахованою, в основному, на власні війська [6, 375-376].

У Німеччині в кінці 30-х років виникають «війська пропаганди». До їх складу входили люди, які однаково добре володіли журналістськими (радіо-, фото-, кінорепортерськими) навичками та бойовою зброєю. Військовослужбовці цих рот діяли індивідуально чи компактними групами на великій відстані від інших своїх колег [8, 129]. Ці структури мали особливе значення у наданні та поширенні інформації під час війни.

Діяльність радянських комунікаторів була спрямована на стримування наступу німецької армії. Пропаганда з часом ставала конкретною та грунтувалася на місцевих матеріалах. З’явилася так звана «симуляційна пропаганда», до якої нацисти ставилися серйозно, адже вона справляла значний вплив. Це були листівки, які розповсюджувалися спецорганами та дезінформували противника. Також новим напрямом у радянській пропаганді стало використання «сентиментальних тем», де психологічним об’єктом впливу були родинні почуття [7, 108].

У той же час німецькі пропагандисти відповідали тезами, що обґрунтовують раптовий напад на СРСР (комуністичний уряд, який очолює Й. Сталін, порушив договори, що були укладені з Німеччиною); декларують визвольну місію вермахту (німецьким військам наказано вигнати комуністів, які експлуатують народи СРСР); критикують становище СРСР (замість соціалізму та справедливості люди отримують знущання); закликають до спільної боротьби (якщо об’єднати зусилля проти комуністичної влади, то можна звільнити світ від ворогів людства) [7, 102].

Кульмінація німецької військової пропаганди, на думку Л.Є. Леонтьєвої, припадає на літо 1942 року. Посилена інтенсивність поширення, масштабність німецької пропаганди суттєво сприяли збільшенню кількості перебіжчиків. Ефективність пропаганди вермахту зумовлювалася збалансованим співвідношенням соціальних та загальнолюдських основ. У цей час основними напрямками змісту німецької пропаганди були: становище на фронті, антибільшовизм, пропаганда полону, антисемітизм, становище Червоної Армії, загальна ситуація в світі, аграрна реформа, пропаганда для комісарів, пропаганда на національні меншини. Тобто ці тези мали чітку прив’язку до воєнно-політичної ситуації на фронті [7, 106].

Нацистські техніки пропаганди створювали багато проблем для їх політичних та ідейних противників на міжнародній арені, а також мали великий успіх у власного населення. Пропаганда навіть після перелому в війні могла утримувати настрої німців в такому ракурсі, який був вигідний комунікаторам [8, 160].

Ю.Я. Орлов серед причин ефективності нацистської пропаганди називає: 1) наявність великого спеціального апарату для підготовки та проведення пропагандистських акцій; 2) необмежену жодними критеріями емоційну експлуатацію масових настроїв з апеляціями до найсильніших почуттів [8, 110].

Серед комуністичних ідеологів панувала думка, що пропаганда буде ефективна не тоді, коли вона здійснюється засобами маніпулювання, а тоді коли відповідатиме суспільно-історичним потребам. Вважалося, що лише комуністична пропаганда є правдивою і навіть істинною, а будь-яка інша – брехлива [3, 123]. Така позиція спричинила не малу кількість помилок.

Радянська пропаганда могла б бути більш успішною, якщо б не засновувалася на суто революційних гаслах та враховувала різні аспекти соціальної психології [10, 25].

Загалом, значення, яке надавалося пропаганді у період Великої вітчизняної війни керівництвом СРСР та Німеччини є надзвичайно великим. Націонал-соціалісти ставили пропагандистську війну за потенційною ефективністю в один ряд зі збройною, економічною та дипломатичною боротьбою. Панувало переконання, що за допомогою досконалої пропаганди можна зруйнувати державу без великих людських жерств. Й. Геббельс сприймав інформацію як «бойовий засіб», що використовується з метою ведення війни, а не передачі відомостей [7, 97].

Радянські пропагандисти також розуміли значення пропаганди як інструменту розвитку свідомості людей, їх автивно-дієвого ставлення до соціальної реальності. Роль цієї комунікативної технології зростала пропорційно складності та масштабності політичних, економічних, соціальних та інформаційних завдань [3, 112-113].

Підсумовуючи вищевикладене, СРСР та нацистська Німеччина у період Великої вітчизняної війни застосували потужні пропагандистські машини. Відбулося усвідомлення ваги цієї техніки переконування та навіювання. Протягом війни напрями пропагандистської роботи змінювалися, відбувалася їх еволюція відповідно соціально-політичним потребам.

Якщо порівнювати обидві системи пропаганди, то варто зазначити, що від початку нацистська Німеччина мала більше досвіду у цій сфері, оскільки використовувала техніки переконування і у Першій світовій війні. Помилки СРСР у пропагандистській діяльності на початку війни були вагоміші. Головною причиною такої ситуації було те, що радянські комунікатори ігнорували емоційно-психологічну сторону пропагандистського процесу, яку активно експлуатували німці. До того ж у Німеччини були розвиненіші технічні засоби, це давало більше можливостей впливу на масову аудиторію. Виходячи з наявних ресурсів, СРСР робив головну ставку на пресу, а Німеччина на радіо та кіно.

Протягом війни радянські та німецькі пропагандисти набували досвіду, методи їх дій ставали переконливішими та ефективнішими, адже враховувався ряд чинників: ситуація на фронтах, психологічні особливості, спрямованість пропаганди (зовнішня чи внутрішня).

Після Великої вітчизняної війни почалося вивчення отриманого досвіду та розробка теоретичних основ пропаганди. Елементи тих технік і засобів впливу, що були вироблені у ході війні застосовуються комунікаторами й досі у процесі переконування. З метою уникнення маніпулювань, особливо у кризові періоди, коли психіка громадян слабко захищена, а політична напруга зростає як в середині країни, так і зовні, потрібно звертатися до історичних прикладів застосування пропаганди, враховуючи нові суспільні обставини. Це дасть змогу виробити об’єктивний погляд на цю проблему, без ідеологічних упереджень й удосконалить аналіз сучасної пропаганди, що активно розвивається в умовах ускладнення політичних процесів.

Література

  1. Беглов С.И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и практики. – М., 1984. – 375 с.
  2. Бурдерон Р. Фашизм: идеология и практика. – М., 1983. – 166 с.
  3. Гуревич П.С. Пропаганда в идеологической борьбе. – М., 1987. – 263 с.
  4. Желев Ж. Фашизм. – М., 1991. – 336 с.
  5. Кондакова Н.И. Идеологическая победа над фашизмом (1941-1945). – М., 1982. – 176 с.
  6. Крысько В.Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт). – Мн, 1999. – 448 с.
  7. Леонтьєва Л.Є. Пропаганда як інформаційно-психологічний складник політичних процесів. Монографія. – Київ – Львів, 2004. – 298 с.
  8. Орлов Ю.Я. Крах немецко-нацистской пропаганды в период войны против СССР. – М., 1985. – 176 с.
  9. Потятиник Б. «Не прикасайся, опасно для психики!», или почему я против возрождения пропаганды // «Зеркало недели», № 25 (400) 6 – 12 июля 2002 / zn.ua/3000/3050/35303/
  10. Репко С.И. Отечественный опыт ведения спецпропаганды (1918-1991). – М., 1994. – 620 с.
  11. Скуленко М.И. История политической пропаганды. – К., 1990. – 168 с.
  12. Соломоник А.Г. Методы устной пропаганды. – М., 1972. – 40 с.
  13. Шандра В.А. Газета, пропаганда, жизнь: вопросы теории и методики. – М., 1982. – 143 с.