Особливості впливу методів пропаганди на політичні установки громадян

Автор – Неллі Яковлєва, кандидат політичних наук 

У даній статті описаний вплив методів пропаганди на політичні погляди громадян та розкрита суть поняття «установка». Представлені різні класифікації пропагандистських методів, а також дана характеристика методам, що найбільш активно використовуються у політичній сфері.

Методи переконування одержали потужний розвиток протягом ХХ століття. Пропаганда, що володіє великим арсеналом такого роду методів, стимулює соціально-політичну активність громадян, вказуючи їм конкретні напрями та завдання діяльності, підказуючи шляхи та засоби вирішення проблем, що стоять перед ними. Методи пропаганди не завжди ставлять за мету повністю змінити існуючу в свідомості громадян думку, а в більшості випадків – скорегувати її в потрібному напрямі, сформувати певні установки. Політична пропаганда дієва тоді, коли її прийоми є не випадковими, а систематичними. Важко знайти будь-який інший інструмент переконування чи навіювання, що порівняється з пропагандою за ефективністю закріплення в свідомості певних поглядів та ідей.

Тема методів пропаганди у ХХ столітті не залишалася поза увагою світової наукової спільноти. Ще у 30-х роках Л.Дуб разом зі своїми колегами в Інституті аналізу пропаганди (США) займався системним вивченням методів пропаганди. Цьому питанню присвятили свої наукові роботи такі західні вчені, як Х.Баус, Г.Лассуелл, С.Московічі, В.Росс В.Шрамм. У новітній період методи пропаганди досліджувалися Е.Аронсон, Дж.Брауном, Л. Войтасіком, Г.Джоветом, К.Джонсон-Керті, Т.Квалтером, Г.Коплендом, В.О’Донелл, Е.Пратканіс.

Радянські вчені також досліджували методи, якими користуються пропагандисти, серед них варто відзначити Я.М.Засурського, М.І.Скуленка О.Г.Соломоніка, В.А.Шандру.

У зв’язку зі збільшенням обсягів інформаційних потоків та посиленням пропагандистських впливів, сучасні російські науковці активізують свій науковий інтерес до питання про методи пропаганди. Комунікаційний аспект цієї проблеми у Росії досліджує О.І.Соловйов. Пропагандистський вплив через засоби масової інформації аналізують Р.А.Борецький, А.В.Швидунова. С.Г.Кара-Мурза, В.Г.Крисько, В.О.Сороченко, А.М.Цуладзе вивчають психологічний вплив пропагандистського переконування.

В Україні не так багато наукових джерел присвячених цьому питанню. Л.Є.Лєонтьєва розглядає методи пропаганди в контексті інформаційно-психологічних процесів.

Більшість дослідників, що займаються вивченням цієї проблеми, висувають власні списки методів пропаганди та засоби їх аналізу, кожен акцентує увагу на певному аспекті, який не вичерпує суті питання. Часто методи політичної пропаганди використовуються поряд з методами маніпулювання, переконування, оскільки ці способи впливу на установки громадян є взаємопов’язаними і переходять одна в одну, особливо, коли застосовуються складні багаторівневі прийоми.

Різноманітність підходів до аналізу методів пропаганди не сприяє формуванню єдиної класифікації, яка б давала опис усіх існуючих та можливих методів. Тому завданням, що може бути реалізовано у цій сфері є дослідження загальної структури методів пропаганди, виявлення тенденцій їх спрямованості на установки громадян, а також проблема взаємозв’язку різних методів при впливі на суспільну свідомість.

Пропаганда прагне зосередити увагу аудиторії на своїх повідомленнях, сфокусувати її на цій інформації, створити сприятливий емоційний фон та клімат послання для оптимального сприйняття, висунути аргументи на користь своїх оцінок, створити умови для їх оптимального сприйняття, відповісти на аргументацію опонента, забезпечити пріоритет власним ідеям [1].

Загалом, специфіка методів пропаганди визначається особливостями їх об’єкту, предмету, функцій, загальних та організаційних цілей. З метою уникнення хаосу дефініцій, потрібно дати загальне визначення поняттю «метод». Це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності.

Головною метою застосування методів пропаганди є зниження рівня критичного мислення реципієнтів, переконування їх у правильності своєї позиції. Тому оцінювати успішність масової пропаганди потрібно в певному соціальному контексті, оскільки політичні установки змінюються під впливом різних чинників.

Для посилення ефективності пропагандистських методів застосовується так звана формула «stasm», що передбачає організацію дії на реципієнта, базуючись на визначенні джерела інформування, часі подачі інформації, аудиторії, предметі повідомлення, а також місії, що характеризує зв’язок інформації з планами та стратегією суб’єкта [2].

Загальні вимоги до використання методів пропаганди наводить А.Г.Соломонік. Серед них, він виокремлює: 1) масштабність тем політичної пропаганди, що потребує прискіпливого відбору матеріалів, а сама композиція дій – чіткості; 2) якщо цільова аудиторія є широкою, то варто відпрацювати стиль повідомлень, щоб він переконував різні групи людей; 3) важливо продумати емоційний план повідомлень, щоб максимально впливати на почуття аудиторії [3].

У процесі здійснення пропагандистського впливу важливо враховувати механізм трансформацій установок. В.Г.Крисько дає таке визначення: «Установка – це стан внутрішньої готовності людей до специфічного для них прояву почуттів, інтелектуально-пізнавальної і вольової активності, динаміки та характеру спілкування, предметно-практичної діяльності». Цілеспрямований психологічний вплив створює таку ситуацію, де потреба, яка виникає в реципієнта, задовольняється шляхом надання інформації, що подається тенденційно. По суті, це є способом формування, закріплення, зміни установок у свідомості людей [4].

Умови, що впливають на процеси зміни політичних установок досліджував В.Шрамм. Він описував їх так: 1) для трансформації установок реципієнту необхідно підказати спрямованість і зміст цієї зміни; 2) успішність зміни установки буде прямо залежати від того, наскільки нова вказана думка відповідає потребам і мотивам реципієнта; 3) зміна буде більш вірогідна, якщо зміст сприйнятої інформації буде відповідати визнаним нормам групової поведінки, джерело інформації буде компетентним, а передача буде відповідати формальним вимогам; 3) зміна установок буде більш стійкою, якщо оточуюча людину дійсність, підтверджує зміст сприйнятої інформації; 4) ефективність процесу зміни установок підвищиться, якщо пропагандистський вплив підкріпити іншими соціальними впливами [5]. Отже, установки завжди пов’язані з системою цінностей людини і мають стійкий характер.

У 1937 році був заснований Інститут аналізу пропаганди (ІАП), який допоміг науковцям поєднати різноманітні сфери їх міждисциплінарних досліджень. ІАП видав наукову роботу, що надавала читачам необхідні засоби для виявлення пропагандистських аргументів. Метою ІАП було забезпечити інструментарієм американців для самостійного виявлення руйнівної пропаганди. По суті, це була перша спроба зробити узагальнений список методів пропаганди. Проте, зусилля IAП серйозно критикувалися [6].

Одним з тих, хто негативно оцінював роботу ІАП був Т.Квалтер. Він зазначає, що цей список є просто описанням маніпулятивних технік, який ігнорує контекст комунікації. Такі пропагандистські методи спрацьовують у певних межах, тобто вони актуальні та ефективні в аудиторії з певною колективною ідентичністю. А цей дослідник наголошує на активній ролі аудиторії в створенні комунікативних актів під час взаємодії [7].

Список IAП доцільніше сприймати як керівництво для пересічних громадян, які намагаються ідентифікувати пропагандистський вплив у сучасній політиці [8].

Головним автором цього списку є Л.Дуб, який виокремив такі методи: «навішування ярликів», «блискуча невизначеність», метод «переносу», метод «за рекомендацією», метод «простонародність», метод «підтасовка карт», «загальна платформа». Ці прийоми мають образні назви, тому необхідно дати коротке пояснення кожному.

«Навішування ярликів» є одним з найбільш простих та дієвих знарядь політичної мови. Базується він на використанні стереотипного значення певних термінів. Небезпека «ярликів» в тому, що вони приживаються надовго і стають повсякденними словами, інколи витісняючи інші – суміжні, але менш агресивні поняття [9].

Суть методу «блискуча невизначеність»: висловлюється багато точок зору, які не мають чіткого значення. За таких обставин мова йде, як правило, про абстрактні поняття. Також цей метод передбачає апеляцію до більшості [10].

В.Г.Крисько називає цей прийом «блискуче узагальнення». Така назва по-іншому розставляє акценти у використанні цього методу. Конкретна ідея або образ особистості узагальнюється певним родовим поняттям, що має позитивну емоційну забарвленість. Цей спосіб дозволяє приховувати негативні наслідки засвоєння змісту переконання, відповідно не провокувати негативні асоціації [11].

Метод «переносу» використовується для екстраполяції престижу та авторитету персони чи поняття на ідею, що пропагується. Це сприяє виникненню у реципієнта позитивної чи негативної реакції. Дуже часто у цьому випадку використовуються національні й традиційно значимі образи.

Прийом «за рекомендацією» полягає у схваленні чи засудженні ідеї, що приписується якому-небудь відомому політичному діячу.

Прийом «простонародність» використовується пропагандистом для переконання аудиторії в тому, що він та його ідеї є позитивними, оскільки вони є відображенням ідей простого народу.

Прийом «підтасовка карт» полягає у відборі фактів, використанні фальшивих аргументів та ілюстрацій, які суперечать логіці.

За допомогою прийому, «загальна платформа» пропагандист намагається переконати реципієнта, що усі члени групи, до якої він належить приймають запропоновану ідею і тому є смисл приєднатися до думки більшості [12]. У багатьох сучасних дослідників: К.Джонсон-Керті, Г.Копленда, О.І.Соловйова, А.В Швидунової цей метод називається «Фургон з оркестром».

Дійсно, сім пропагандистських методів ІАП спрощують процес розуміння пропаганди, хоча такі списки допомагають виробити первинну інтуїцію в світі сучасної пропаганди.

С.Московічі, досліджуючи способи психологічного впливу на реципієнтів, виокремлював: ствердження і повторення. Він зазначає, що першою умовою будь-якої пропаганди є ствердження однозначної позиції, яке не допускає жодних альтернатив панівній ідеї. Повторення, для цього дослідника, є другою умовою пропаганди, що додає впевненості як комунікатору, так і реципієнтам, а також закріплює певні ідеї у свідомості [13].

С.Г.Кара-Мурза зазначає, що повторення є психологічним прийомом, який приглушує реакції розуму та діє на несвідомі механізми. Після багаторазових повторень, певна ідея сприймається як очевидність [14].

На окрему увагу, заслуговує метод запропонований Г.Лассуеллом, що стосується створення політичних міфів. Його коріння знаходиться у нацистській пропаганді, а заснований він на планомірному повторенні гасел, категорій, понять, оцінок, що створюють навколо якої-небудь проблеми стандартизовані політичні формули. Це свого роду уніфіковані сигнали, розраховані на стереотипну, однакову реакцію аудиторії. Сам Г.Лассуелл підкреслював, що пропаганді байдуже, чи є створювані нею «політичні міфи» істинні чи вони помилкові [15].Загалом, сучасна практика напрацювала велику кількість методів пропаганди. Наразі необхідно охарактеризувати деякі класифікації та зупинитися більш детально на методах, що активно застосовуються в політичній сфері.

М.І.Скуленко вважає, що специфіка методів пропаганди не обмежується своєрідними засобами, які використовуються на основі певних принципів. Тому зупиняється на питанні класифікації методів пропаганди, які застосовуються на практиці. Він виокремлює дев’ять прийомів. Суть методу «Достовірний факт – точна деталь» полягає в тому, що дійсний факт підсилюється безліччю конкретних деталей. Особлива увага приділяється моментам, які добре відомі аудиторії. Відповідно, це викликає довіру. Використовуючи «Характерний штрих», комунікатор акцентує увагу аудиторії на тому чи іншому аспекті факту, на його типовому виявленні, яке відповідає загальній концепції пропагандистського розуміння явища. «Самостійне судження» – пропагандист намагається так подавати матеріал ніби аудиторія самостійно прийшла до сприйняття точки зору, яку він викладав. Як правило, пропагандист просто займає позицію: є факти, є об’єктивний виклад і реципієнт може вирішувати як їх витлумачити. Застосовуючи метод «Одночасний пошук», комунікатор не обмежується простим описом фактів. Він намагається їх проаналізувати, щоб зробити висновки, але з допомогою аудиторії. Метод «Одностороння аргументація» полягає в тому, що реципієнтам подаються лише ті факти, які вкладаються у загальну концепцію комунікатора. Протилежний прийом – «Двостороння аргументація». Метод передбачає виклад декількох точок зору, альтернативні позиції не виключаються та не оцінюються як хибні. «Документалізація» базується на конкретизації явищ. Цей метод має два аспекти. Перший – полягає у віддзеркаленні реальних подій, фактів життя, а другий аспект – у підтвердженні пропагандистських суджень й оцінок тими чи іншими «свідченнями»: документами, офіційними заявами, ілюстративними матеріалами. «Порівняння» як прийом широко використовується у різного роду пропагандистських акціях і має дві форми: співставлення та протиставлення. Перша – заключається у співвіднесенні різних об’єктів за ознакою схожості, а друга форма є порівнянням на основі ознак відмінностей. Метод «Узагальнення» дозволяє побачити політичну концепцію пропагандиста в цілому [16].

К.Джонсон-Керті та Г.Копленд дають досить широкий список методів пропаганди, що, на їх думку, є вичерпним та узагальнює усі інші роботи, присвячені цій тематиці. Вони виокремлюють категорії методів з образними назвами: «Дим і дзеркала», «Близькість і зручність» «Розпалювання емоцій». Перша – передбачає ряд технік щодо навішування ярликів, до другої категорії входять методи, що формують почуття групової солідарності, а третя – апелює до найсильніших людських почуттів [17]. Усі ці категорії включають великий перелік методів, що є дуже деталізованими.

На думку Дж.Брауна, пропагандистські методи є| спробою переконати громадян в певних думках без надання на те самоочевидних логічних підстав, і при цьому не важливо|, існують насправді такі підстави чи ні|або ні|. Дослідник виокремлює декілька методів пропагандистського впливу: використання стереотипів, навішування ярликів, повторення, ствердження, чутки, напівправда, осміювання, створення «післяобразу». Останній метод базується на тому, що реципієнтам надається інформація, яка може мати велику кількість інтерпретацій. Потім, на певний час, пропагандист робить пролонговану паузу, в той час як індивід намагається вибудувати логічний ланцюжок подій. Після цієї інтелектуальної напруги комунікатор розкриває правильний варіант відповіді [18].

Головними методами пропаганди для А.М.Цуладзе є висловлювання тез оціночного характеру перед викладенням фактів, замовчування фактів, викривлення фактів, заангажована інтерпретація фактів [19]. Тобто усі ці методи направлені на формування потрібної для пропагандиста картини світу.

Але у політичній сфері є методи, які використовуються більш активно та майстерно. На деяких з них варто зупинитися. Наприклад, «вигаданий факт». Його можна охарактеризувати як факт, який не можна перевірити та отримати яких-небудь свідоцтв. У будь-якій формі вигадані факти дуже потужні. Навіть можливість неправдивої газетної статті суттєво впливає на рівень довіри до політичного діяча. Якщо його заперечення не переконливі або вони викликають сумніви, то він втрачає рейтинг. Джерело інсинуації майже не важливе. Дослідники психології виявили, що навіть якщо людям прямо говорити, що вигаданий факт слід ігнорувати, то він все одно має вплив [20].

Й.Геббельс, як практик політичної пропаганди, сформулював власну концепцію «великої брехні», головне правило якої: чим менш правдоподібна омана, тим швидше в неї повірять, а найважливіше подавати її абсолютно серйозно. При застосуванні такого роду методів, широко використовується змішування фактів з гіпотезами, припущеннями, чутками.

Іноді методи пропаганди схожі з прийомами маніпулювання, як наприклад, інформаційне перевантаження. Повідомляється надзвичайно великий обсяг інформації, основну частину якого складають абстрактні судження, непотрібні подробиці, різні деталі. Тому істинна суть проблеми відходить на другий план.

Дозування інформації як зворотній прийом застосовується таким чином, що повідомляється лише частина даних, а інші приховуються. Це призводить до того, що картина реальності викривляється, або, взагалі, стає не зрозумілою. З приводу дроблення, П.Фрейре зазначає, що воно є характерним прийомом культури придушення, яка прийнята як специфічна форма подачі інформації в США. Ефективність цього підходу полягає в тому, що фрагментарні відомості про явище викликають нерозуміння, апатію, байдужість. Звичайно, це знижує емоційне враження від подій, що відбуваються [21].

Також дуже широко у політичній сфері застосовується напівправда й інсинуація. Ці два методи не рідко переплітаються та переходять один в інший. Використовується напівправда для забезпечення довіри аудиторії і полягає в об’єктивному і детальному висвітленні конкретних деталей та замовчуванні важливіших фактів або в помилковій інтерпретації подій [22]. Потрібно наголосити, що інсинуація відрізняється від прямого наклепу, вона виражається у формі натяку, або подається у формі змішування наклепу з правдою [23].

До цих двох методів можна додати ще один – дефамація. У юриспруденції цей метод передбачає розголошення інформації, що може зіпсувати імідж певній особі, але яка відповідає істині. Оперуючи реальними фактами пропагандист ставить їх в такий контекст, в якому вони викривляються та їх істинне значення непомірно гіпертрофується. Цей метод часто використовується у внутрішньополітичній боротьбі як засіб компрометації опонента з метою знизити його рейтинг [24].

Чутки, на відміну від дефамації, є непідтвердженими історіями. Х.Баус і В.Росс стверджують, що найбільш ефективні чутки – ті, що резонують з культурною методологією, яку поділяє суспільство. Людина, переповідаючи чутку, відчуває, що знаходиться у курсі політичних подій і належить до певної соціальної групи [25].

«Удар у відповідь» є ще одним методом, який виокремлює В.Г.Крисько та який можна віднести до цієї групи. Суть його полягає в тому, що вигадану (але вигідну для себе) версію тих чи інших подій через ланцюг людей поширюють у ЗМІ, які є нейтральними по відношенню до конфліктуючих сторін. Преса політичного опонента, як правило, повторює цю версію, оскільки вона вважається більш об’єктивною, ніж точки зору прямих учасників конфлікту [26].

Між пропагандистськими методами вигаданих фактів та напівправди можна згадати ще один – «інформаційно-пропагандистської індукції». Суть його полягає у розташуванні та підборі повідомлень, що будується за принципом «від часткової правди до загальної неправди» [27].

Зараз у політичний сфері широко застосовується диверсія уваги як метод пропаганди, механізмом якого є зосередження уваги населення на дрібних неважливих подіях, щоб посунути на другий план не вигідні для комунікаторів події [28].

Часто політики намагаються затягувати час, щоб під різними приводами не обнародувати деякі дані, що можуть викликати суспільний резонанс до тих пір, доти вже пізно буде щось змінити. Але паралельно за таких обставин спрацьовує і метод емоційного|емоціонального| резонансу, який можна визначити як спосіб формування|створіння| у|біля| широкої аудиторії певних установок з|із| одночасною передачею пропагандистської інформації. Емоційний|емоціональний| резонанс дозволяє зняти психологічний захист, який на розумовому рівні має людина|, свідомо намагаючись,|пробувати| упередити |опропагандистський вплив [29].

Під семантичним маніпулюванням розуміється багатозначна інтерпретація явищ, що задає різного роду суперечливі смисли. Їх завдання – ввести в політичний дискурс терміни та номінації, що глибоко укорінені в людській свідомості [30].

Основним засобом впливу на суспільну свідомість на мовному рівні є політичний евфемізм. В його основі лежить використання слів широкого значення та родових слів (вони дають лише загальний опис того, що відбувається); використання слів, що мають позитивне значення для створення та передачі хибної інформації про події; використання слів з побутової лексики для зняття екстраординарності ситуації; метафори як слова з експресивним значенням для вираження особистісного ставлення; використання специфічних та вузькопрофесійних термінів для маскування реального стану речей [31].

Розглядаючи методи пропаганди, варто звернути увагу на образність назв, яку часто використовують дослідники у своїх працях. Звідси, не рідко виникає ситуація, коли один і той самий метод у різних науковців фігурує під різними назвами. Таке явище заважає створенню систематизованої класифікації.

Деякі дослідники вважають складення списку методів пропаганди спрощеним варіантом аналізу, але швидше це галузь дослідження спрямована на виявлення сучасних практик пропагандистського впливу.

Завдання вивчення пропагандистського інструментарію більш вагомі, коли виявляється міра незахищеності масової аудиторії, що має об’єктивний характер. Суть полягає в тому, що пересічні громадяни в цілому орієнтовані на сприйняття окремих структурних компонентів у пропагандистському потоці: статті, разової передачі, рубрики, блоку. Таким чином, стратегічна надзадача пропагандистського впливу залишається ніби непоміченою.

Можна констатувати, що наразі в науці не існує чіткої класифікації методів пропаганди, яких дійсно є велика кількість. Усі надбання у цій сфері –це широкий список-перелік методів, який не є вичерпним, хоча дає фундаментальне уявлення про потужні можливості впливу на установки громадян. Можна спостерігати тенденцію до деталізації переліку методів, але не має спроб виокремити критерії та сформувати комплексну класифікацію. Власне, це віддзеркалює загальну тенденцію розвитку політичної науки, дослідники вирішують точкові проблеми, але уникають вирішення концептуальних проблем. Тобто залишається багато питань для подальших досліджень у цій галузі.

Методи пропаганди, впливаючи на політичні установки громадян, створюють у свідомості реципієнта власну версію того, що відбувається. Вони мають підлаштувати державні ідеологічні принципи та ідеї інших суб’єктів політичного процесу під образно-асоціативний і раціональний рівень сприйняття інформації різних соціальних груп населення. Такого роду системні дії з боку політичних структур можуть сформувати у громадян неусвідомлене бажання приймати пропоновані схеми мислення, дій і вчинків.

  1. Политические коммуникации / Под ред. А.И.Соловьева. – М., 2004. – С.110.
  2. Там же. – С.109-110.
  3. Соломоник А.Г. Методы устной пропаганды. – М., 1972. – С.18.
  4. 4. Крысько В.Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт). – Мн., 1999. – С.35.
  5. Schramm W. The Nature and Behavior of Attitudes. – In: The Process and Effects of Mass Communication. – Urbana, 1954. – Р.209-214.
  6. JohnsonCartee K.S., Copeland G. Strategic political communication: rethinking influence, persuasion, and propaganda. – Lanham, 2004. – Р.163.
  7. Qualter T.H. Opinion control in the democracies. – New York, 1985. – Р.148.
  8. JohnsonCartee K.S., Copeland G. Strategic political communication: rethinking influence, persuasion, and propaganda. – Lanham, 2004. – Р.163-164.
  9. Швидунова А.В. СМИ как субъект политического процесса и инструмент политических технологий / www.polbu.ru/shvidunova_smi
  10. Техника дезинформации и обмана / Под ред. Я.Н. Засурского. – М., 1978. – С.29-30.
  11. Крысько В.Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт). – Мн., 1999. – С.285.
  12. Doob L.W. Public opinion and propaganda. – Hamden, Connecticut, 1966. – Р.286-291.
  13. Московичи С. Век толп. – М., 1998. – С.187.
  14. Кара-Мурза С.Г. Маніпуляція свідомістю. – К., 2003. – С.344.
  15. Борецкий Р.А. В Бермудском треугольнике ТВ / www.library.cjes.ru/online/?a=con&b_id=609&c_id=7278
  16. Скуленко М.И. Журналистика и пропаганда. – К., 1987. – С.141-147.
  17. JohnsonCartee K.S., Copeland G. Strategic political communication: rethinking influence, persuasion, and propaganda. – Lanham, 2004. – Р.161-174.
  18. Швидунова А.В. СМИ как субъект политического процесса и инструмент политических технологий / www.polbu.ru/shvidunova_smi
  19. Цуладзе А.М. Политические манипуляции, или Покорение толпы. – М. 1999. – С.134.
  20. JohnsonCartee K.S., Copeland G. Strategic political communication: rethinking influence, persuasion, and propaganda. – Lanham, 2004. – Р.159.
  21. Кара-Мурза С.Г. Маніпуляція свідомістю. – К., 2003. – С.345-346.
  22. Швидунова А.В. СМИ как субъект политического процесса и инструмент политических технологий / www.polbu.ru/shvidunova_smi
  23. Техника дезинформации и обмана. / Под ред. Я.Н. Засурского. – М., 1978. – С.71.
  24. Там же. – С.85.
  25. Baus H.M., Ross W.B. Politics battle plan. – New York, 1968. – Р.48.
  26. Крысько В. Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт). – Мн., 1999. – С.317-318.
  27. Борецкий Р. А. В Бермудском треугольнике ТВ / http://www.library.cjes.ru/online/?a=con&b_id=609&c_id=7278
  28. Политические коммуникации / Под ред. А.И.Соловьева. – М., 2004. – С.113.
  29. Сороченко В. Энциклопедия методов пропаганды / www.psyfactor.org/propaganda.htm
  30. Политические коммуникации / Под ред. А.И.Соловьева. – М., 2004. – С.114.
  31. Техника дезинформации и обмана / Под ред. Я.Н. Засурского. – М., 1978. – С.158