Особливості розуміння сучасної політичної пропаганди

Автор – Неллі Яковлєва, кандидат політичних наук 

Стаття присвячена розгляду різних підходів до аналізу політичної пропаганди та виявленню головних сучасних тенденцій розвитку цього явища. Актуалізується проблема необхідності подальших досліджень політичної пропаганди й оцінюються перспективи її застосування у майбутньому.

Ставлення до політичної пропаганди не має бути заангажоване, навіть враховуючи ті історичні обставини, за яких вона розвивалася. Нині відбувається реабілітація поняття та явища „політична пропаганда”, оскільки стара теорія не може охопити весь спектр питань. Має відбутися постановка цієї проблеми на суто науковій основі, яка дасть можливість виявити поліфункціональність цього поняття. Тому питання політичної пропаганди потребує нового розгляду.

Західні дослідники багато уваги приділяють проблемі політичної пропаганди, у зв’язку з посиленням її позицій у сучасному світі. Вже визнано, що поняття „гуманітарна політика”, „гуманітарна безпека” тотожні пропаганді. Відновлення поняття „пропаганда” у позитивному значенні стало особливо необхідним після подій 11 вересня 2001 року у США. Зараз політичну пропаганду концептуально досліджують Х. Крес, М. Кукас, Н. Лайтесс; комунікаційні аспекти цього явища розглядає Ф. Тейлор; психологічні – Е. Аронсон, Г. Джовет, В. О’Донел, А. Пратканіс, Т. Треверс-Хілі; управлінські – Р. Агарвала-Роджерс, Е. Роджерс; К. Джонсон-Керті, Г. Копленд розкривають потенціал впливу та переконування за допомогою пропаганди; зв’язок пропаганди з піаром та рекламою висвітлюють С. Блек, Ф. Ламлей.

У Росії О. І. Соловйов розглядає пропаганду в контексті політичних комунікацій як форму організації дискурсу, В. П. Дубіцька обґрунтовує використання пропаганди у ЗМІ, а С. Г. Кара-Мурза і О. М. Цуладзе акцентують увагу на психологічних аспектах застосування пропаганди в політичному процесі.

Серед українських дослідників, які комплексно займаються дослідженням політичної пропаганди варто згадати В. П. Горбатенко, М. А. Кравчука, Л. Є. Леонтьєву, Г. Г. Почепцова. Перші два науковці більше приділяють уваги розгляду пропаганди з точки зору політичних режимів та їх трансформацій. Л. Є. Леонтьєва зосереджується на психологічно-інформаційному аспекті даного питання. Г. Г. Почепцов розкриває комунікативний зріз пропаганди. В. М. Бебик і І. Ю. Слісаренко розглядають зв’язок пропаганди з піаром. Тому надзвичайно важливим є вироблення загального концепту пропаганди.

Слід відкинути стереотипне сприйняття пропаганди і розглянути її, враховуючи нові історичні обставини та тенденції розвитку постіндустріального суспільства, оскільки саме воно охоплене масовою комунікацією.

З цього приводу Г. Г. Почепцов зазначає: „Політика стала інформацією, але і інформація стала політикою. Тому перед нами постає нова конфігурація, котру варто визначати як інформаційну демократію” [1, с. 21]. Звичайно, такого роду зміни відображаються і на характері політичної пропаганди, вона стає поліцентричною. Якщо є вільний доступ громадян до усіх джерел інформації, то спроби вплинути на їх точку зору відбуваються одночасно з декількох сторін. Конкуруючі джерела змагаються за політичну лояльність до себе.

Кожне суспільство потребує механізму прийняття рішень для відповідей на складні питання та координації дій. Власне, демократичні суспільства наразі обирають техніку переконування, тому пропагандистський вплив зростає з кожним днем. Хоча сучасні критики ставляться до переконування як до контролю свідомості, зосередження уваги, що призводить до руйнівних наслідків. У авторитарних суспільствах теж не можна говорити про послаблення пропаганди, оскільки головні принципи та установки розробляє правляча група, яка потім і втілює їх в життя.

Ставлення до пропаганди було різним, найчастіше воно обумовлювалося історичними обставинами. Виходячи з того, що цей термін було введено в обіг Григорієм XV як засіб координації зусиль, направлених на прийняття доктрин церкви, слово „пропаганда” має негативне значення у протестантських країнах, але позитивне – у католицький традиції [2, с. 28]. Тут можна згадати СРСР, де партійно-державна пропаганда мала ідеологічний характер, але частково сприяла поширенню соціальних знань, тому була певною формою освіти дорослого населення [3, с. 100].

Можна стверджувати, що політична пропаганда є одним із засобів формування громадської думки. Хоча протягом ХХ століття умови функціонування цього явища були різними. Перш за все, необхідно згадати про системи пропаганди. Ідейна обумовленість виявила дві основні системи – капіталістичну та соціалістичну (чи комуністичну). Аналізуючи, пропаганду потрібно пам’ятати, що дві ці системи розвивалися одночасно, але мали різні спрямування.

Л. Войтасік стверджує, що система пропаганди – це „сукупність фундаментальних ідейних положень, а також цілісна система організаційних принципів, норм і правил, що застосовуються у пропагандистській діяльності” [4, с. 41]. Це є узагальнююча категорія, яка адекватно відповідає двом зазначеним системам пропаганди, оскільки головна увага приділена ідеології.

Для того, щоб зрозуміти різницю підходів до феномену пропаганди у період протистояння двох систем варто навести визначення дослідників того часу.

Багато радянських дослідників притримувалися марксистсько-ленінської позиції при розгляді даного явища. Наприклад, В. А. Шандра дає два визначення пропаганди – широке та вузьке. „У широкому сенсі вона є особливим видом соціальної діяльності, основною функцією якого є роз’яснення, поширення усієї сукупності духовних цінностей. У цьому випадку пропаганда включає різноманітні види: економічну, ідеологічну, природничо-наукову, виробничо-технічну тощо. У другому – вузькому розумінні – поняття „пропаганда” є діяльністю з поширення в маси ідеології і політики певних класів, партій і держав” [5, с. 5].

Хоча були дефініції пропаганди, які включали ряд аспектів, а не наголошували на одному, тому давали концептуальне уявлення про цей феномен. Зокрема, П. С. Гурєвіч писав: „Слово „пропаганда” (від лат. propagare – розповсюджувати) – історично обумовлена форма політичної та ідеологічної діяльності, котра використовується різними класами, партіями і державами для цілеспрямованого розповсюдження своїх ідей, поглядів і цінностей з метою здійснення впливу на світоглядні уявлення, соціальне орієнтування і поведінку індивідів та соціальних груп” [6, с. 100].

Погляди західних дослідників відрізнялися. Відомий дослідник Г. Лассуелл розумів пропаганду як менеджмент колективних відносин за допомогою маніпуляцій значимими символами [7, с. 14]. Важливо додати, що Лассуелл не включав у пропаганду поширення нейтральних поглядів, вважаючи, що вона завжди заангажована певною ціннісною позицією.Групи використовують пропаганду, щоб маніпулювати власними членами або тими, хто належить до інших груп. Такої позиції дотримувався Дж. Еллюль, який визначав пропаганду як комунікацію, „що використовується організованою групою, яка хоче брати активну або пасивну участь у масовій чи індивідуальній діяльності за допомогою психологічного маніпулювання і включення в організацію” [8, с. 61]. Західні дослідники у своїх визначеннях феномену пропаганди намагалися охоплювати не лише інформаційну складову, а також і психологічну-маніпулятивну, якій приділяли багато уваги. Так Л. Фрезер вважає, що „пропаганду можна визначити як мистецтво примусу людей робити те, чого б вони не робили, якби мали у своєму розпорядженні усю, стосовно даної ситуації, інформацію” [9, с. 1].

Приділення уваги двом пропагандистським системам, які виникли в ХХ столітті, є важливим, оскільки до цього пропаганда розвивалася поетапно, не було розгалуження, і в постіндустріальному суспільстві пропагандистські техніки активно розвиваються, але не має внутрішньої боротьби у розумінні та визначенні цього явища. Побудова теорії пропаганди ніколи не виходила на перший план, оскільки практика завжди займала більш потужні позиції, вона отримувала своє вираження кожного дня, особливо у кризові моменти життя суспільства.

У період існування двох систем здійснення пропаганди погляди дослідників були суперечливими, одні критикували інших, і не було консенсусу. Сама теорія пропаганди будувалася на основі різних принципів. Наприклад, радянські дослідники завжди підкреслювали істинний характер власної пропаганди, це критикувалося західними вченими, які відверто говорили про маніпулятивну складову в основі пропаганди. Звичайно, така позиція не сприймалася представниками іншого табору. Не варто також забувати про те, що можливості людського розуму є обмеженими і кількість інформації у наш час не відповідає цим можливостям. Це одна з причин досягнення пропагандистом бажаного результату за допомогою маніпулятивних прийомів.

Доречно, буде навести дефініції пропаганди, які наводять дослідники різних країн у сучасний період.

Ф. Тейлор пропонує своє визначення пропаганди як інструмента комунікації, з метою передачі власної ідеї, яка у вихідній позиції призначена для задоволення інтересів людини або групи людей, що здійснюють комунікацію [10]. Тобто одночасно з комунікаційним зрізом акцент зроблений на зацікавленості в пропаганді тих, хто її здійснює.

Е. Пратканіс і Е. Аронсон визначають пропаганду як масове навіювання чи вплив за допомогою маніпуляції символами і психологією індивіда. Вона включає майстерне використання образів, лозунгів, символів, що грають на упередженнях та емоціях; це поширення будь-якої точки зори таким чином і з такою метою, щоб отримувач цього повідомлення прийшов до „добровільного” прийняття позиції, начебто вона є його власною [11, с. 28]. Автори більше наголошують на психологічному аспекті пропагандистського впливу, в основі якого є підсвідоме переконання, що має опосередкований характер. При цьому потрібно не забувати, що не будь-яке переконування є пропагандою.

О. І. Соловйов вважає: „Політична пропаганда є основною формою односторонньої та монологічної організації інформаційних потоків у сфері влади, що формується без врахування думок реципієнта, на основі гостро критичного ставлення комунікатора до позицій своїх конкурентів” [12, с. 100].

В. П. Горбатенко дає таке визначення пропаганди – „діяльність, що передбачає системне поширення, поглиблене роз’яснення соціально-політичних, економічних, правових поглядів, ідей, теорій та забезпечує формування у суспільстві певних настроїв, закріплення у свідомості громадян тих чи інших цінностей, орієнтацій, уявлень з метою максимального розширення кола прибічників відповідної ціннісної системи” [13, с. 544].

Таким чином, для фахівців характерні дві основні точки зору: по-перше, розгляд пропаганди як впливу на установку великої кількості людей із суперечливих питань, при цьому не вважається пропагандою поширення нейтральних поглядів; друга позиція полягає у розгляді пропаганди як будь-яких засобів впровадження і передачі інформації, що впливає на людську поведінку. Можна стверджувати, що не зважаючи, на акцентування уваги на різних аспектах, відбувається становлення єдиного концепту пропаганди, незаангажованого ідеологічною основою.

Все ж таки розглядаючи політичну пропаганду, слід наголосити, що найбільш вигідні стартові позиції у цьому процесі має держава. Державна інформація віддзеркалює мотивації, тенденції, потреби самої системи, яка висуває свої вимоги через бюрократичні інститути уряду. Механізм цих складних технік виявляється при аналізі різних ролей, які грає держава з метою пошуку інформації. Вона управляє глобальним апаратом обробки свідомості і переконування громадян, виокремлює із загального потоку інформацію, що буде оприлюднена, вирішує як її подати і у який проміжок часу [14, с. 53]. Найчастіше розробка і планування комунікативної політики держави спрямовані на укріплення існуючого порядку [15, с. 280].

Держава самою вагомою причиною необхідності постійно звертатися до пропаганди висуває забезпечення стабільності. Вона ширше всіх інших акторів застосовує пропагандистські технології та має більше можливостей для їхнього включення в суспільні дискусії. Більше того, саме політичний режим використовує в пропаганді державні символи, грає на патріотичних почуттях і цінностях [16, с. 115].

Можна стверджувати, що держава намагається контролювати інформаційний потік. Г. Шиллєр визначає три рівні поширення інформації урядовими структурами як органами влади: „уряд як пропагандист на міжнародній арені, уряд як агент по зв’язкам з громадськістю всередині країни, і нарешті, що є найбільш важливим, уряд як маніпулятор великими інформаційними ресурсами, що знаходяться в його розпорядженні” [17, с. 62].

Якщо виявляти характер політичної пропаганди, то у сучасному світі він є всепроникним. Причиною такого явища є те, що цей вид пропаганди може використовувати різні типи інформації, яка врешті решт набуває політичного характеру, оскільки політики вимушені вирішувати задачі, які виходять за межі суто державних владних питань тому, що політика як управлінська діяльність вбирає у себе усю багатоманітність суспільних відносин.

На сучасному етапі пропаганда стала глобальною, вона поступово охоплює весь світ завдяки швидким засобам передачі інформації, пропаганда носить універсальній характер, оскільки усі соціальні інститути розвивають подібного роду техніки, і що найважливіше зараз політична пропаганда вийшла за межі закритих ідеологічних систем, тобто вона стала не контрольованою та різноманітною [18, с. 161-162].

Взагалі, Ф. Тейлор назвав наше століття століттям пропаганди. Подібну думку висловлюють Е. Аронсон та Е. Пратканіс: „Щодня нас бомбардують безперервні потоки переконуючих повідомлень. До того ж на нас частіше впливають не логічними аргументами, а маніпуляцією символами і нашими найбільш глибокими людськими емоціями. На щастя чи на біду, але наша епоха – епоха пропаганди [19, с. 24].

Риси сучасної пропаганди, що відрізняють її від пропаганди минулих періодів виокремлює Л. А. Едельстейн. Процеси глобалізації дійсно істотним чином перетворили інформаційний простір. Серед головних наслідків таких процесів можна вважати: зникнення різного роду фільтрів (етнічних, державних, міждержавних), виникнення потужнішої системи взаємовпливів між різними сферами життя, поширення космополітичних норм, поява нових значущих політичних і інформаційних акторів, глобалізація зв’язків усіх рівнів [20, с. 15-16].

Г. Г. Почепцов погоджується з А. Едельстейном у тому, що почалася нова ера пропаганди, яка значно відрізняється від попередньої. Зокрема, можна навести такі ознаки цього процесу: нова пропаганда має необмежену аудиторію, характеризується складністю та різноманітністю повідомлень. Найголовнішим рушієм змін є доступ до Інтернету [21, с. 105-106].

У 60-х роках минулого століття особливості пропаганди в демократичних суспільствах визначив М. Чукас. Він говорив, що у таких суспільствах завдання у пропагандистів є більш складними, оскільки більшість громадян обізнані і формують власну точку зору про явища та події. Тобто комунікатору в його апеляціях заважають обмеження, які знаходяться в основі такого суспільства. „Можна сказати, що більшість держав рухаються у напрямі до демократії, тому ускладнюється процес завоювання розумів людей пропагандою, оскільки звичка міркувати поширюється і стає загальноприйнятою серед різних груп населення. Єдиний стандарт для схвалення будь-якої ідеї – це раціональне переконування” [22, с. 225-226]. Дослідник намагається наголосити на тому, що на менш освічених людей вплив пропаганди є більш потужним, ніж на інтелектуалів. Ця комунікативна технологія прагне до максимального розширення аудиторії, тому вона здатна апелювати тільки до тих оцінок, які розділяє більшість населення. Однак при цьому варто врахувати, що наполеглива і повсюдна пропаганда не означає використання примітивних методів інформування. Метою сучасної пропаганди частіше є не інформування чи просвіта, а налаштування мас на бажану позицію чи точку зору. Хоча ще Л. Фрезер писав: „Звичайно, ми можемо впливати на поведінку людей, звертаючись лише до їх інтелекту; але тоді, ми в жодному разі не зможемо назвати таку діяльність пропагандою” [23, с. 7]. Дж. Елюль підтверджує цю точку стверджуючи, що, як правило, комунікатори звертаються не до розуму індивіда, а до емоцій, оскільки процес переконування розумної людини дуже довгий та ненадійний [24, с. 37].

Р. Додж звертає увагу безпристрасне обґрунтування може пропагувати чиюсь думку, але „неефективна аргументація рідко заслуговує на запам’ятовування” [цит. за 25, с. 3]. Лише інформаційних блоків не достатньо для впливу. Отже, супровід фактів певною ціннісною позитивною чи негативною позицією по відношенню до об’єкта є необхідною передумовою впливу та маніпуляцій.

Досить жорстко висловлюється про наслідки маніпуляції свідомістю С. Г. Кара-Мурза. Він говорить, що її жертва втрачає здатність до раціонального вибору, адже її бажання програмуються зовні. Тому позиції людини у конкурентній боротьбі стають слабшими. Це означає „ліквідацію головних громадянських прав, а отже, ліквідацію ідеальної основи західної цивілізації. На її місці виникає новий вид тоталітаризму” [26, с. 43]. Прагнучи опанувати свідомість людей, пропаганда нерідко перевищує психічні можливості людини раціонально сприймати інформацію.

Політична пропаганда потребує постійного дослідження, оскільки її техніки удосконалюються кожен день, і комунікатори не збираються розкривати їх механізм. Так Г. Шиллєр наводить влучне твердження з цього приводу: „Наївно вважати, що інформаційний апарат – найбільш дієздатний важіль управління державною системою – розкриє секрет здійснення керівництва” [27, с. 43]. О. І. Соловйов, оцінюючи перспективи цього явища пише: „Пропаганда не зникне з політичної арени доти, поки політика не перестане бути способом організації публічної влади [28, с. 105].

Отже, питання політичної пропаганди залишається в полі постійної уваги наукової спільноти, оскільки сьогодні ця комунікативна технологія діє не прямо, а розчиняється у великій масі інформаційних потоків, які роблять людину орієнтованою у подіях, але такою, що не розуміє самої сутності проблеми. Багатоаспектність висвітлення пропаганди різними дослідниками свідчить про те, що пропаганда протягом ХХ століття, а особливо зараз набуває універсальної ролі у політичному процесі.

У зв’язку з деідеологізацією сучасного суспільства, яке відбулося в наслідок руйнування однієї з пропагандистських систем, відбувається уніфікація визначень пропаганди. Дослідники, які працювали в різних системах, починають по-новому розглядати явище пропаганди, оскільки воно має бути сформульоване як суто наукове поняття. Тому має формуватися нова теорія пропаганди, яка буде відповідати запитам сучасного суспільства. Науковці намагаються давати дефініції пропаганди, які включають ряд аспектів, тобто комплексно висвітлюють суть цього явища, оскільки його позиції лише посилюються в постіндустріальному суспільстві із-за надзвичайно великих потоків інформації. Необхідно на основі попередніх досягнень в дослідженні пропаганди, формулювати нове тлумачення, яке дасть можливість контролювати та направляти пропагандистські впливи у бажаному напрямі.

Cписок використаних джерел:

  1. Почепцов Г. Г. Пропаганда и контрпропаганда. – М., 2004.
  2. Пратканис Э. Р., Аронсон Э. Эпоха пропаганды: механизмы убеждения повседневное использование и злоупотребление – С-Пб., М., 2003.
  3. Политические коммуникации / Под ред. А. И. Соловьева. – М., 2004.
  4. Войтасик Л. Психология политической пропаганды. – М., 1981.
  5. Шандра В. А. Газета, пропаганда, жизнь: вопросы теории и методики. – М., 1982.
  6. Гуревич П. С. Пропаганда в идеологической борьбе. – М., 1987.
  7. Почепцов Г. Г. Указ соч.
  8. Ellul J. Propaganda: The formation of men’s attitudes. – New York, 1968.
  9. Fraser L. Propaganda. – London. 1957.
  10. Taylor F. Propaganda and Information Operations / http://ics.leeds.ac.uk/papers/vp01.cfm?outfit=pmt&requesttimeout=500&folder=40&paper=1929
  11. Пратканис Э. Р., Аронсон Э. Указ. соч.
  12. Соловьёв А. И. Указ. соч.
  13. Пропаганда / В. П. Горбатенко // Політологічний енциклопедичний словник – К., 2004. – 736 с.
  14. Шиллер Г. Манипуляторы сознанием. – М., 1980.
  15. Там же.
  16. Соловьёв А. И. Указ. соч.
  17. Шиллер Г. Указ. соч.
  18. Cкуленко М. И. История политической пропаганды. – К., 1990.
  19. Пратканис Э. Р., Аронсон Э. Указ. соч.
  20. Почепцов Г. Г. Указ. соч.
  21. Почепцов Г. Г. Элементы теории коммуникации. – Ровно, 1999.
  22. Choukas М. Propaganda comes of age. – Washington, 1965.
  23. Fraser L. Reference text.
  24. Ellul J. Reference text.
  25. JohnsonCartee K. S., Copeland G. Strategic political communication: rethinking influence, persuasion, and propaganda. – Lanham, 2004.
  26. Кара-Мурза С. Г. Маніпуляція свідомістю. – К., 2003.
  27. Шиллер Г. Указ. соч.
  28. Соловьёв А. И. Указ. соч.