Комунікаційний аспект політичної пропаганди

Автор – Неллі Яковлєва, кандидат політичних наук 

У даній статті охарактеризований комунікативний зріз політичної пропаганди та наголошено на актуальності цієї проблеми в постіндустріальному суспільстві. Виявлені основні особливості пропагандистської комунікації та розкриті відмінності цього виду комунікації від інших. Описані традиційна і нетрадиційна моделі пропагандистського акту комунікації.

Політичні процеси в сучасному світі постійно ускладнюються. Така тенденція обумовлює дуже швидкий розвиток сфери комунікації. Динамічний обмін інформацією забезпечує прийняття важливих рішень. Пропаганда за таких обставин не зникає, а розчиняється у великій масі інформаційних потоків, тому надзвичайно важливим є не залишати цю комунікативну технологію поза увагою наукової спільноти. Політичну пропаганду не замінюють піар, агітація чи реклама. Вона є одним з механізмів, що сприяє отриманню і засвоєнню інформації, виробленню позитивних чи негативних стимулів в аудиторії, досягненню бажаних політичних цілей. Дослідження комунікативного аспекту цього феномену в постіндустріальному світі надає змогу виявити наслідки використання пропаганди у політиці та запобігти реалізації не бажаних результатів, які можуть мати руйнівний ефект.

Західні вчені визнають, що пропаганда як комунікативна технологія зараз посилюється. Цій темі присвячується достатньо багато наукових робіт. Системне дослідження комунікаційного зрізу пропаганди проводить Ф.Тейлор. Ряд інших західних вчених не залишають цей аспект поза увагою, серед них Дж.Браун, Г.Джовет, К.Джонсон-Керті, В.О’Донелл, Г.Копленд, Н.Лайтесс.

Загалом, традиція аналізувати пропаганду крізь призму комунікації виникла саме на Заході, а на пострадянському просторі була перейнята не так давно. У Росії О.І.Соловйов розглядає пропаганду в контексті політичних комунікацій як форму організації дискурсу, В.П.Дубіцька обґрунтовує використання пропаганди у ЗМІ. Що ж стосується України, то комплексним вивченням пропаганди під кутом комунікацій займається Г.Г.Почепцов; інформаційно-психологічні аспекти даного феномену аналізує Л.Є.Леонтьєва.

Не зважаючи на широкий інтерес дослідників до даної проблеми, залишається актуальним виокремлення характерних рис та вироблення загальної моделі пропагандистської комунікації, оскільки потрібно визначити усі ланки цього явища з метою усвідомлення, в якій з них можлива об’єктивна чи суб’єктивна деформація змісту пропагандистського повідомлення. Також необхідно виявити можливості оптимізації повідомлень, основні їх закономірності функціонування. По суті, знання моделі пропагандистської комунікації та її основних особливостей дозволить ефективно використовувати та динамічно застосувати форми пропаганди або упереджувати їх маніпулятивний вплив. Варто враховувати, що такого роду модель відображає лише загальні риси феномена пропаганди, тому не вичерпує суті явища, хоча допомагає у його вивченні.

Зі збільшенням інформаційних потоків у сучасному суспільстві, посилюється роль пропаганди, адже вона допомагає зосередити увагу громадян на визначеній проблемі, використовуючи ряд прийомів.

Пропаганда може розглядатися як процес передачі певних ідей, думок, уявлень. Комунікатор має враховувати певні особливості реципієнта, формувати ідеї і позиції так, щоб вони максимально сприймалися аудиторією. Тобто пропаганда є способом інформаційного забезпечення цілей актора, механізмом, котрий здатен концентрувати його політичні зусилля. Від характеру цілей актора залежить якість інформації та тип пропаганди [6,102]. Відповідно до цього, пропаганда може змінювати політичну ситуацію, її сила може бути спрямована на реалізацію позитивного політичного проекту або мати руйнівні напрями дії.

Інформація може мати конструктивну чи деструктивну силу, але у ХХІ столітті ступінь її впливу на суспільство значно більший, ніж це було раніше, оскільки час змінив не суть інформації, а контексти застосування (наприклад, приватне стає суспільним) [8,106].

У сучасному світі інформацію можна розглядати як надзвичайно цінний ресурс, що слугує прогресу людства, а можна – як інструмент політичної, психологічної, економічної боротьби. Існують різні дефініції інформації, але в контексті розгляду пропаганди найдоцільнішим є визначення, що аналізує її суть крізь призму прийняття політичних рішень. Інформація виступає як джерело конструювання майбутньої ситуації.

Фактично інформація є механізмом, що забезпечує цілеспрямовану діяльність людей та корегує їх поведінку. Саме тому масова комунікація перетворюється на засіб поширення інформації, необхідної для діяльності основних соціальних інститутів. Будь-який соціальний процес передбачає обмін певною інформацією. У сучасному політичному світі надзвичайно активізується комунікація заради швидкого прийняття рішень [3,258].

Пропагандистська інформація має ряд власних особливостей, серед яких можна виокремити: ціннісний характер повідомлень, певне ставлення до цінностей, які прокламуються, інтеріоризація (засвоєння, прийняття як власної позиції) реципієнтом інформації, що міститься в повідомленні [5,24]. Якщо розглядати пропагандистське повідомлення, то воно є не просто інформаційним об’єктом, а інформаційно-психологічним. Таке повідомлення може викликати зміни різного характеру, адже діє на рівні відкритих та на рівні прихованих смислів [7,19].

Весь інформаційний потік може мати два способи організації: маркетинговий та немаркетинговий. За цією класифікацією пропаганда відноситься до останнього, оскільки вона діє, не враховуючи інформаційні потреби реципієнта та іноді навіть просторово-часові параметри політики в цілому. Тобто обмін інформацією між акторами відбувається на основі інтересів комунікатора [6,99].

У відповідності з особливостями політики як сфери соціального життя пропаганда, як і інші способи інформування, прагне упереджувати небажану інформацію, відводити критику або знижувати її негативні наслідки, уникати докорів у необґрунтованих оцінках, орієнтуватися на ефекти комунікаційного резонансу. Пропаганда відноситься до способів політичного інформування, які прагнуть так будувати інформаційні повідомлення, щоб домогтися визнання аудиторією своїх цілей [6,109].

Носіями пропагандистського змісту, в основному, є відомості про факти чи їх інтерпретація, тобто це інформація про інші факти, що прямо чи опосередковано пов’язуються з даною подією. Основним матеріалом пропаганди є впорядкований потік інформації, що йде від комунікатора до реципієнта. Повідомлення, що передаються можуть бути новими для того, хто їх сприймає, а можуть мати певні інтерпретації раніше відомих фактів. Але відмінністю пропаганди як інформаційного процесу є те, що вона має впливати на поведінку людей та їх ставлення до дійсності. Таким чином на перший план виходить певна інтерпретація події або явища [2,98].

У відсутності нейтральності лежить джерело руйнівного впливу пропаганди на інформаційний простір політики. Також варто наголосити, що часто пропагандистські тексти базуються на міфологічних та ідеологічних способах відображення світу політики [6,104].

Інформація є певними даними, що передаються в процесі комунікації. Поняття «комунікація» як науковий термін і галузь дослідження в основному розвивається в ХХ столітті. Вона є процесом передачі інформації між суб’єктами соціальної сфери суспільства, тобто обміном емоційними та інтелектуальними змістами.

Доцільним є визначення комунікації, яке дає Б.Фірсов: «масова комунікація – процес розповсюдження інформації за допомогою технічних засобів на великі розосередженні аудиторії» [10,28].

Тоді «процес передавання політичної інформації, яка циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною та суспільною системами, а також між політичними структурами, суспільними групами та індивідами, називається політичною комунікацією» [1,69].

Пропаганда є одним з видів з комунікації. Але у даному випадку слід зосереджувати увагу на таких моментах як зміст комунікативного повідомлення, ефект, який здійснює повідомлення на реципієнта, автор та його мотиви. Тобто варто розглядати контекст повідомлення, тільки так можна виявити дійсну суть пропаганди [11,125]. Супровід фактів певною ціннісною позитивною чи негативною позицією щодо до об’єкта є необхідною передумовою впливу. «Іншими словами, пропаганда потребує взаємопорозуміння, емоційності, резонансності між комунікатором та аудиторією» [15,86].

Але в той же час не слід ототожнювати пропаганду та комунікацію. Г.Джоветт і В.О’Донелл розмежовують ці явища виходячи з того, що в пропаганду вони вносять цілі, які не входять в інтереси реципієнта.

Взагалі, комунікативний процес включає в себе три сторони: інформаційну, перцептивну, інтерактивну. Вони є взаємопов’язаними між собою, і не завжди їх можна відокремити одна від одної [4,94]. Всі ці три сторони відображаються у політичній пропаганді.

Потрібно піддати критиці позицію, що будь-яка комунікація в сучасному суспільстві здійснюється фатально необ’єктивно та одностороннє. Коли розкриваються проблеми, що мають емоційний характер і можуть розглядатися з різних точок зору, то майже не можливо скласти повідомлення, яке буде визнане усіма сторонами однаково справедливим.

Ряд дослідників оцінюють комунікативний аспект пропаганди як визначальний. Зокрема, Дж.Еллюль визначив пропаганду як комунікацію, що використовується організованою групою, яка хоче брати активну або пасивну участь у його масовій чи індивідуальній діяльності за допомогою психологічного маніпулювання і включення в організацію [12,61].

Продовжуючи цю думку П.Kecкеметі намагається поєднати два аспекти маніпулятивний та комунікаційний, тому розглядає пропаганду як «потік маніпулятивних комунікацій від віддаленого джерела, що прагне викликати резонанс в настроях аудиторії з метою навіювання нової точки зору, якій пропагандист віддає перевагу» [15,844].

Хоча важливим також є результат проведення пропагандистської кампанії, яка має відповідати конкретним обставинам та слідувати стратегічній меті. Т.Квалтер зазначає, що пропаганда як «комунікація набуває значення лише в контексті. Ефект пропаганди є результатом взаємодії комунікатора й аудиторії через специфічні засоби, в певному культурному та ідеологічному оточенні, у визначений час і в конкретному місці. Всі ці змінні повинні розглядатися як одиниці аналізу» [16,110].

Пропаганда ставить завдання досягти однозначного сприйняття реципієнтом головних думок комунікатора, який має певні цілі. Ця особливість є основою дефініції Ф.Тейлора. Він визначає пропаганду як інструмент комунікації з метою передачі власної ідеї, яка у вихідній позиції призначена для задоволення інтересів людини або групи людей, що здійснюють комунікацію [17].

За своїм змістом пропаганда як технологія є поєднанням інформаційної й ціннісно-нормативної моделей дійсності, що реалізуються у відтворенні деяких зразків поведінки – реальних або уявних соціальних ситуацій, які проектуються пропагандистом на свідомість аудиторії. Усі комунікаційні технології націлені на активізацію включеності реципієнта в інформаційний обмін, апелюють до стереотипів і норм, прагнуть переструктурувати ідеї та установки об’єкта на свою користь, налагодити контроль за позитивними і негативними стимулами інформування.

На сучасному етапі спостерігається дві тенденції в масовому політичному інформуванні. Одна з них виражається в передачі великої кількості різноманітних повідомлень, що викладаються без системи. Людина, одержуючи масу несистематизованих і найчастіше не прокоментованих відомостей, далеко не завжди здатна відокремити головне від другорядного, істотне від неважливого. Світ, у такому випадку, постає для особистості хаотичним накопиченням випадкових і непередбачених подій. Людина втрачає соціальну орієнтацію, що в підсумку обертається аполітичністю значної частини суспільства. Такий підхід до масового інформування називається «дробленням інформації». Метод дроблення, при цьому, переслідує цілком певні політичні цілі. Людина є проінформованою про події, але не розуміє їх суті. Така людина – дуже зручний об’єкт для політичного маніпулювання.

Інша тенденція політичного інформування полягає у підпорядкуванні інформаційного потоку ідеолого-пропагандистським установкам. Відбирається та повідомляється з належною деталізацією тільки та інформація, яка узгоджена з пропагандистськими завданнями. Вся інша інформація замовчується, піддається негативній оцінці [9,119-120].

Уся система пропаганди побудована як комунікативний процес, що зосереджений на передачі думок, це дозволяє донести необхідну інформацію від комунікатора до реципієнта, від того хто говорить, до того, хто слухає. Г.Лассуелл вважав, що до теорії пропаганди можна застосовувати загальну схему комунікативного акту: «Хто сказав, що сказав, по якому каналу, кому і з яким ефектом» [7,14]. Це ще раз підтверджує, політичну пропаганду можна розглядати як комунікативну технологію. Варто більш детально зупинитися на кожному елементі цієї схеми стосовно пропаганди.

Перший елемент схеми: «Хто сказав». По суті, це є джерело пропаганди. Коли джерело пропагандистського повідомлення чітко і ясно визначене, то пропаганда вважається ідентифікованою. Допоміжні джерела пропаганди мають точну ідентифікацію, коли вони прагнуть побудувати відносини довіри для майбутніх взаємодій. Більш легко визначити джерело, коли у кризовій ситуації зростає кількість повідомлень та їх зміст стає більш виразним або коли пришвидшується досягнення бажаного результату. Тут також необхідно наголосити на тому, що повідомлення шанованого лідера будуть мати більший вплив на аудиторію, ніж анонімне повідомлення.

Звичайно, певне пропагандистське джерело може надавати хибну інформацію з метою досягнення цілі, тому вводить аудиторію в оману. Пропагандист може використовувати «фронт-групу» – це певні особи, що виступають як незалежна структура, але таємно служать пропагандистським цілям.

Другий елемент комунікаційного акту, на думку Г.Лассуелла: «що сказав» – це інформація та дезінформація. Головним питанням тут є наскільки надійну і точну інформацію пропагандисти надають аудиторіям. Комунікатори знають, яку владу і довіру мають новини ЗМІ. Журналісти можуть вигадувати факти, і навіть якщо аудиторія визнає, що не має ніякого підтвердження, вважає, що факт дійсний, оскільки відбувається явище, яке Р.Мертон називає функцією надання статусу ЗМІ. «Новини» викликають довіру в людей, і цим завойовують певний статус, тому аудиторія приймає повідомлення ЗМІ. Пропагандисти часто вербують журналістів з метою виконання певних дій. Якщо джерело не викликає «розуміння» в аудиторії, то виникають пропагандистські помилки і неузгодженості, тоді довіра буде згасати до повідомлень, а потім і до джерела.

Ще один елемент схеми: «По якому каналу». Пропагандистська комунікація є способом поширення повідомлень. Вона може бути прямою та опосередкованою, тобто пропагандистські апеляції можуть реалізовуватися через міжособистісну та масову систему зв’язків. Пропаганда має пролонгований вплив, її повідомлення обробляються послідовно з точним, інтенсивним, вичерпним аналізом групових нормативних конфігурацій.

Четверта ланка схеми: «Для кого». Тут можна зосередитися на двох видах пропаганди: внутрішня і зовнішня. Перша використовується в середині соціальної групи між її членами; лідери групи використовують міжособистісну комунікацію як засіб впливу на групу. Зовнішня пропаганда використовує масову комунікацію, джерело доставляє пропагандистські повідомлення до цільових груп населення.

Останній елемент схеми: «З яким ефектом». Тут достатньо важко знайти критерії оцінки, оскільки є ряд категорій етики, в яких пропагандистські дії виміряти не можна. Але ефекти чи результати слід оцінювати за критерієм моралі, а пропагандистські наміри за – етичністю [13, 152-161].

Є альтернативні точки зору. Г.Джоветт і В.О’Донелл уникали традиційної структури «хто говорить, що, по якому каналу, кому і з яким ефектом», хоча фундаментальна площина аналізу залишалась такою самою. Тому будується не лише структура для оцінки та відповідей пропаганди, але і стратегія планування та здійснення.

Г.Джоветт і В.О’Донелл стверджують, що пропаганду потрібно розглядати як процес комунікативного впливу в межах складної соціальної системи. Пропагандистська кампанія – управління стратегічно спроектованими комунікаційними актами з метою керування емоціями членів групи. Потрібно відзначити, що ці дослідники наголошують на інтерактивному впливі у власній моделі. Вони пояснюють, що пропагандистський процес формують повідомлення у різних мережах. Ці мережі складають агенти пропаганди, різні ЗМІ, соціальні інститути. Усі повідомлення передаються в межах культури, що входить у певний соціоісторичний контекст. Потік пропаганди від інститутів до аудиторії має декілька каналів, які мають зворотній зв’язок від і до інститутів, ЗМІ, цільових аудиторій. Це вказує на потенційне зіткнення в будь-який момент пропагандистського процесу [14, 260-265].

Модель демонструє потребу дослідження процесу пропагандистської комунікації, враховуючи велику кількість особливостей соціальної, політичної, культурної структури.

Політична пропаганда може також певним чином і трансформувати модель комунікації: інформація виходить із джерела за допомогою повідомлення, на яке впливають чистота каналу передачі та шум, що виникає при передачі повідомлення, одержувач отримує повідомлення. За допомогою сучасних техніко-технологічних можливостей нескладно змінити схему шляхом спрямованих акцій. Коли ставиться завдання змінити джерело, відбуваються спроби підмінити його іншим. Зміна каналу характеризується переходом на неформальні канали комунікації типу чуток. Об’єкт пропаганди одержує інформацію, яка нібито йому не призначалася й при цьому він реагує на неї певними діями, у такий спосіб створюється запланований «витік». Змінюючи акценти в повідомленні, занижуючи або, навпаки, завищуючи статус повідомлення, можна внести зміни в повідомлення. Тобто є можливість повністю заглушити інформацію чи збільшити обсяг інформації, і тоді аудиторія почує інформацію, яка для неї не призначалася.

Деякі дослідники намагаються виокремити загальні риси пропагандистської моделі комунікації. Зокрема, Дж.Браун, який пропонує такі риси: активація уваги і створення інтересу до особистості, емоційна стимуляція, демонстрація шляхів зняття напруги [1,99].

Отже, пропагандистська комунікації має свої особливості, серед яких можна назвати цілеспрямоване поширення інформації, ігнорування інтересів реципієнта та неприйняття позицій опонентів. Пропаганда не сприймає альтернативних точок зору, тому обмежує інформаційний вибір в усіх сферах діяльності. Вона представляє лише одну версію дійсності – власну.

Саме тому об’єктом комунікативної дії пропаганди є мережа соціального сприйняття, система життєвих координат людини, адже головним завданням є домогтися від реципієнта належного бачення політичної реальності. Поряд з універсальними рисами інформаційних методик, що застосовуються у сфері політики, у пропаганди є власні, тільки їй властиві техніки комунікації, задані її соціальними функціями. Динамічний розвиток сучасного суспільства потребує подальшого аналізу комунікаційного аспекту пропаганди з метою запобігання політичним маніпуляціям та уникнення деструктивних наслідків застосування цієї технології.

Джерела та література

  1. Бебик В.М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз: Моногр. – К., 2005. – 440 с.
  2. Войтасик Л. Психология политической пропаганды. – М., 1981. – 279 с.
  3. Леонтьєва Л.Є. Пропаганда як інформаційно-психологічний складник політичних процесів. Монографія. – К. – Львів, 2004. – 298 с.
  4. Ляпина Т.В. Политическая реклама. – К., 2000. – 152 с..
  5. Массовая информация в советском промышленном городе: Опыт комплексного социологического исследования / Под общ. ред. Б.А. Грушина, Л.А. Оникова. – М., 1980. – 446 с.
  6. Политические коммуникации / Под ред. А.И. Соловьева. – М., 2004. – 332 с.
  7. Почепцов Г.Г. Пропаганда и контрпропаганда. – М., 2004. – 256 с.
  8. Почепцов Г.Г. Элементы теории коммуникации. – Ровно, 1999. – 144 с.
  9. Cкуленко М.И. История политической пропаганды. – К., 1990. – 168 с.
  10. Фирсов Б. Пути развития средств массовой коммуникации. Л., 1977. – 188с.
  11. Цуладзе А.М. Политические манипуляции, или Покорение толпы. – М., 1999. – 144 с.
  12. Ellul J. Propaganda: The formation of men’s attitudes. – New York, 1968.
  13. Johnson-Cartee K.S., Copeland G. Strategic political communication: rethinking influence, persuasion, and propaganda. – Lanham, 2004.
  14. Jowett G.S., O’Donnell V. Propaganda and persuasion. – Newbury Park, 1992.
  15. Keсskemeti P. Propaganda. – Chicago, 1973.
  16. Qualter T.H. Opinion control in the democracies. – New York, 1985.
  17. Taylor F. Propaganda and Information Operations / http://ics.leeds.ac.uk/papers/vp01.cfm?outfit=pmt&requesttimeout=500&folder=40&paper=1929.